В сучасній українській весільній обрядовості зберігаються пережитки різних форм сімейного життя. Деякі із них ведуть початок із часів полігамної сім'ї і матріархату. Уже в найдавніші часи предки українців мали моногамну сім'ю і матріархальний устрій. Саме тоді сформувався також в загальних рисах весільний обряд, увібравши в себе ряд пережитків, які обрядовою дією заступали найдавніші реалії (викрадання чи "умикання" молодої, ритуал продажу молодої та ін.).

В українському народному весіллі вінок відіграє ту ж роль, яку в інших народів відіграє біле покривало : «фата» по-російськи і «вельон» по-польськи. Це покривало повинно було охороняти молоду від «поганого ока». У нашому звичаї цю роль виконує вінок з «хрещатим барвінком», символом тривалого кохання.

Сестри Валентина й Світлана Куржос розповідають, що завжди мали різні смаки у виборі кавалерів. Не пам'ятають, щоб симпатією обох був один і той самий хлопець. Тому сестри, як і брати Григоращуки Віктор і Олександр, були в захопленні, що зустріли одне одного та відчули симпатію. Пари зустрічалися менше року, а в день закоханих, 14 лютого, брати запропонували дівчатам вийти заміж.

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний «весiльний» ритуал - чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота («толока»). Частіше за все молодь збиралася на «вечорницi», куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

Вперше гуцульське весілля задокументував етнограф Володимир Шухевич. Науковець вивчав Гуцульщину впродовж сорока років. У 1902 році вийшов друком третій том його праці «Гуцульщина», в якому було докладно описане це дійство. Наші кореспонденти мали нагоду переконатися, що відтоді церемонія не дуже змінилася. «Весьилє» - це карнавал, тривале свято радості й любові, яку особливий карпатський народ гуцули щедро дарує усім.