Звичаї і обичаї на Бойківщині


15.09.2012 р.

З дослідів над минулим і сучасним українського народу найкраще досліджена етнографічна ділянка. Вже від зарання нашої історії, свої й чужі дослідники записували наші звичаї та обичаї. Особливо багате в етнографічні досліди XIX і XX ст.

Чимале дослідів проведено і над рідною нам закутиною – Бойківщиною. Досліджували не тільки наші але й чужі вчені – між ними чимало відомих у науковому світі. З українських учених вели досліди члени «Руської трійці» Яків Головацький а особливо Іван Вагилевич, родом зі с. Ясень Рожнітівського району на Бойківщині (на жаль, майже у всіх джерелах, включно з радянськими виданнями пода­но, що І. Вагилевич народився в Ясеневі Горішному), крім них – Ізидор Шараневич, Андрій Дешко із Закарпаття, Михайло Зубрицький, Іван Франко, теж родом із Бойківщини, В. Гнатюк, В. Охримович, Ю. Жаткович, Ф. Колесса та чимало інших.

У періоді між двома війнами велику роботу виконало т-во Бойківщина в Самборі. Тут засновано Бойківський музей і видавано «Літопис Бойківщини». Крім цього й інші дослідники працювали над фолкльором Бойківщини. Я теж зложив на руки св. п. Проф. Я. Пастернака два понад сто сторінкові рукописи фолкльорних записів – переданих ним до архіву НТШ у Львові.

Із чужинців згадаємо таких замітних польських дослідників як Гната Любич-Червінського, В. Поля, В. Лозінського, І. Коперніцького, О. Кольберга тощо.

Із чеських дослідників назовемо П. Й. Шафарика, Фр. Регора, Фл. Заплета і А. Странського. Були й інші дослідники Бойківщини, особливо нашого фолкльору. На еміграції т-во Бойківщина і відновлений журнал «Літопис Бойківщини» теж чимало причинилися до дослідів над життям-буттям бойків та Бойківщини.

Вказавши у цій короткій передмові найвизначніших дослідників цієї вітки українського народу требе згадати, що в цій праці буде порушено традиції, звичаї та обичаї і пребагатий фолкльор Бойківщини пов’язані з життям народу – весілля, народини, смерть, визначніші свята, щоденне життя оперте на віруваннях і звичаях та світ казки, байки, і легенди.

Бойківське традиційне весілля – це ціла епопея, бо, це мистець­кий твір і рівного йому я не зустрічав ніде в світі. На Бойківщині весілля має окремий кольорит збережений чи не з трипільської доби. За взірець послужить весілля, записане дочкою священника Ольгою Рошкевич і впорядковане Д-ром І. Франком, зі села Лолин в Стрийщині 1886 р. Не можливо подати взірця весілля в цілості, бо це заняло б 50 друкованих сторінок. Весілля в с. Лолин, як і більшість сіл не тільки Бойківщини, але і всієї України складається із: 1) Сватання, 2) Вінкоплетини, 3) Запросини, 4) Заручини, 5) Весілля, 6) Шлюб, 7) Поправини.

Очевидно порядок весільних обрядів не скрізь однаковий. В с. Струтин Нижній Долинського повіту – сусідньому від Лолина селі – порядок як намічено в горі, деякі обряди доповнено на основі іншої літератури, щоб сплести і сполучити все в одну цілість.

Сватання хлопця до дівчини овіяне чаром і церемоніялом. Парубок вибірає собі двох сватів, звичайно статечних людей і спільно йдуть у хату батьків дівчини. Старости починають свою мову поетичним вступом про «куницю, красну дівицю і про ловця, красного молодця», що зайшов аж у хату де забігла куниця – прекрасна дівиця. Після довшої церемонії і поетичних прибавок вкінці батько молодої зове дочку і годяться на весілля, або каже, що ще молода і «хай підросте», тобто молодий «дістає макогона». Очевидно, якщо батьки й дівчина погодилися тоді починалася гостина, і домовлення, що батьки доні та жениха дадуть молодятам в придане.

Вельми цікаві вінкоплетини. На вечір в четвер, дівчина запрошує додому своїх подруг і свах. Вони сідають за столом а музики й молодий сидять у сінях. Дружка бере стяжки, пучок повісма й барвінку, з яких плестимуть вінок, і просить: «Благословіть тату свою доню на нове життя» – батько відповідає: «Хай Бог благословить». Так тричі, а опісля звертається так же до матері. Після батьківського благословення дружка заплітає повісмом пучок барвінку і стяжки. Початий вінок кладе на стіл і дальше дівчата продовжують співаючи:

Ой благослови, Боже,
Та й ти Божая Мати.
Ходи нам помагати
Віночок увивати
На любу головойку
Та й на добру долейку.

Ці пісні, або як у Струтині Нижнім називають їх «ладканки» (від древньої богині Лади), тягнуться барвною лентою протягом усього вечора вінкоплетин. А сумні вони-пресумні і повні глибокого життєвого змісту. Тут проявляється жаль дівчини-доні, що покидати ме тата-маму, жаль за страченою безтурботною юністю а мабуть і страх перед незнаним, таємничим завтрішнім замужнім життям. Після того як виплетено два вінки – для молодої і молодого – дві дівчини і два хлопці танцюють традицийний танець. Після танцю староста викликає молоду і після жартів та примовок вона накладає молодому вінок. Сідають обидвоє за столом (молода з лівого боку) і починається вечеря-гостина. Свашки увесь час приспі­вують.

Наша Оленка не спала,
Красні свашечки зібрала.
Аби вни і віночок увили,
Тай у Бога долечки просили.

Скінчивши гостину, починають танці і аж пізно над ранком гості, особливо хлопці й дівчата, розходяться додому. Часу в них мало, бо на ранок мусять бути готові молодий і дружби, як теж молода й дружки до запросин на весілля.

На запросини їдуть окремо молода з дружками а молодий з дружбами. Спершу відвідують родину, опісля друзів і знайомих. Молодий має на шапці барвінковий вінок а за халявою дзвіночки і як ступить то чути їхній гомін по всьому куті села, а дружби на правих вилогах мають букет із барвінку зв’язаний стяжкою. Молода теж у вінку а дружки з барвінковим букетом у руках. Зайшовши в хату вітають словами «Слава Йсу Христу» і кажуть «на нашку (хрестний батько або пошанівне звеличування старшої людини в роді дядьку) чи там вуйку (дядьку – материн брат) чи стрийку (батьків брат) тато просить, мама просить і я прошу абисте були ласкаві до нас на весілля зайти». Відповідь «най Бог благословить, красно дякую за запросини — прийдемо, ая прийдемо. А чи гаразд Вам підскакується». Молодий відповідає: «Гаразд, слава Богу». Часом угостять молодого і дружбів чаркою, але частіше відмовля­ються і йдуть дальше аж обходять трохи не пів села, бо ж усі або родина, або колеги або добрі знайомі. Молода проходить, теж з подібною процедурою, від хати-до-хати, аж закінчить запросини на весілля.

В п’ятницю вечором бувають заручини. Звичайно в хаті молодої сходяться обі родини і оба роди кладуть праву руку одна-на другу, а староста зв’язує всі руки рушником. При цьому приговорює, що той гуз в’яжеться не на раз а на роки, на цілий вік. Хтоб його розв’язав заплатить велику кару. При заручинах, дуже часто ще раз, остаточно договорюються батьки молодого й молодої що вони «запишуть» з маєтку своїм дітям. Подруги молодої ладкають:

Ой вже Оленко, по заручинах,
Погадай тепер собі,
За чужої матіноньки
Сніданічка не буде.
Обідець під полуднє.
Но обід на стіл дають,
Оленку висилають:
Йди Оленко по воду До широкого броду.
Ніж Оленка з водов прийшла,
Вже й вечеренька пішла,
Тепер Оленко помий миски,
І деревлян і лижки,
І точені тарелі.
Не стало ти вечері.

В суботу числиться початок весілля. Ранком молоді йдуть в церкву, де відправляється Служба Божа за померлих, приступають до сповіди і причащаються. Після обіду молода з дружками йде до сіней і тут староста тричі благословить молоду і молодого та починають ладкати:

Добрий вечір, мати,
Зайдім з сіней до хати,
В веселу годиноньку
Ми спросили тай родиноньку,
Чи близьку, чи далеку,
Маленьку той велику.

Зайшовши в хату, накривають ослін вовною до гори і тут сідають батьки, дідо й баба, тримаючи на руках по хлібові для благословлення. Дружба вводить з комори молоду а дівчата співають:

Брат сестру за стіл веде,
Веде її той научає.
Сестронько, коса твоя розчесана,
Час тобі на посаженьку сідати.

Батьки благословлять молоду і виходять, а вона сідає за стіл. Перед нею коровай, тарілка на гроші тай чарка й пляшка горілки для почастунку. Підходять по черзі рідні і знайомі, обдаровують молоду і запивають чаркою горілки. По даруваннях – гостяться до пізна, а тоді розходяться додому.

В неділю молодята йдуть до шлюбу,спершу родина і сусіди та запрошені гості – одні до молодого а інші до молодої. Молодому свахи закладають на шапку вінок і ладкають:

Сонінько сходить тай грає,
Іванко коника сідлає,
Татуньо єго си питає.
Деж ти си синку збираєш.

Після цього батьки, так як і попередньо, благословлять сина хлібом, беруть два хліби під паху і йдуть до молодої. Староста в імені обох молодят просить для них прощення а тоді йдуть у церкву. Після шлюбу, вдома, дружба тричі ударяє колокільцями (дзвіночками) об одвірок і кладе його в сінях під порогом. Свашки й подруги співають:

Дай нам Божечку,
Добру дорожечку,
Абисмо добре ходили,
Абисмо соколика зловили.

В кінці ладкають:

Вийди, матінко, вийди
З нової коморочки,
З макітрою повнойкою,
З доброю долейкою.
Вийди, матінко, в кожусі,
Вся завита в рантусі.
Який то кожух косматий,
Аби такий Василечко багатий
На жито на пшеницю,
На всяку пашницю…

Мати з виверненим, вовною наверх, кожухом, з рантухом на голові, частує молодять і всіх інших медом, подаваним на вістрі ножа. В хаті, брат молодої «зарубує» (стоїть зі сокирою коло стола під вікном і не пускає молодого), аж дістане «викуп» за сестру. Молоді сідають за стіл, староста зв’язує молодих крайкою попід пахи і так вони сидять до кінця вечері. По вечері запрягають коні до воза, пакують посаг молодої і мододята йдуть додому. Тут знову ладка­ють:

Та вийди ж, Оленко з комори,
Покажи личенько родови.
Як твому родови не встидно,
Що твого личенка не видно;
Бо як буде его видненько
Нашому родови буде веселенько.

В міжчасі дружба приносить куклу, одіту по-чоловічому, і всім показує її. Це значить, що молоді матимуть хлопчика. А вся церемонія зі співами прибавками й дотепами старости. Після гостини молоду ведуть в комору, тут молодий накладає їй на голову чепець – накриття голови заміжної жінки, обв’язують голову рантухом і залишають молодять, замкнувши комору, а самі бавляться до ранку. На другий день ранком староста відмикає комору і виносить верету в крови, як ознаку дотеперішної невинности молодої.
На другий день, а часом і на третій роблять поправини, гостюючи в молодих, п’ючи та танцюючи аж до втоми. На цьому закінчується весілля. Тут поданий порядок весілля не є в кожньому селі дотримуваний, так же як і ладканки та жарти й приговірки старостів не скрізь однакові. Цей, найбільший в житті кожної людини обряд – весілля справляють дуже урочисто і згідно з прастарими традиціями.

Народини на Бойківщині пов’язані теж з древніми обрядама та традиціями. При зближенні пологу (родів) кличуть бабу-повитуху, яка не тільки знає як допомогти при родах, але й уміє своїми примівками охоронити матір і дитину від уроків. При першій купелі додають кілька крапель свяченої води, а вкладаючи дитину в воду, бабка спльовує тричі позад себе приговорюючи: «Пек та Осина ідіть ген за гори за звори у дебри непросвітні а то ангелятко лишіть добрим духам. Амінь». Після народин батько запрошує кумів, на Бойківщині, здебільша називають кума «нанашком». Стараються запрошувати найбільш впливових в селі, часто найбагатших, щоб в нещасливому випадкові смерти батьків куми могли заопікуватися дитиною. Звичайно в той же час іде й мати «до виводу», бо до того часу не вільно було їй ніде виходити з хати. Звичайно «нанашки» приносять хресникові подарки, а требе признати, опікуються такою дитиною, як тільки можуть, через усе життя. Якщо не мають власних дітей, то не рідко записують на хресника щось або й усе зі свойого майна. Давніше на Бойківщині (теж і в деяких інших волостях України) був звичай, що священик давав дитині таке ім’я, яке припадало на той календарний день в списку святих української церкви східнього обряду. Мати кормить дитину власною груддю нерідко і до двох літ. Куми уважаються спорідненими і як їхні діти хочуть женитися зі собою, то мусять дістати від священика «диспензу». Рівно ж на селах Бойківщини з великим респектом відносяться до баб-повитух.

Згідно з повір’ям, ще в тяжі можна пізнати чи жінка вродить хлопця чи дівчину. Як їжа їй смакує – буде хлопець, а як не смакує – дівчина. Рівно ж кажуть, що вродиться хлопець, як лице жінки в тяжі має п’ятна, а як гладке і рум’яне чи біленьке – народиться дівчина. Треба ще додати, що купаючи дівчину вкладають до купелі трохи меду, васильків і м’яти.

Похоронні обряди майже так багаті, як і весільні. Замість «ладканок» тут є «голосіння» – плачі, які часто своєю глибиною і поезію розривають душу і змушують до сльоз, до плачу. Ці похоронні обряди так же, як інші заховалися з незначними змінами з перед тисячеліть, ще з поганської доби. Перш усього покійника купають і наряжають, а тоді кладуть в хаті на столі. На груди мерця кладуть монету і шмат льняного полотна, в руки дають горючу свічку, на чоло наліплюють хрестик з бджолиного воску. Рідня й знайомі сходяться «на прощання», клякають, моляться, священик відправляє парастас, а рідні голосять. Давніше то навіть запрошували професійних плачок. Ось взір одного голосіння:

Ой моя сестронько мила,
Нащо ти мене залишила;
Ми ж так себе любили,
Ми завше в згоді жили.
Ще інше звучить так:
Коли ж ми тебе зозулько побачимо,
З котрого боку тебе виглядати,
З весною зозуля і соловей прилітає,
А ти може до нас не прийдеш нігди
Зо що ж ти на нас розгнівалася…

Давніше і літом і зимою везли покійника на кладбище саньми, але від коли я запам’ятав несли чотири дужі ґазди на марах. Час- від-часу похоронна процесія приставала і священик читав молитви за усопших. Після погребання домовини — рідні і знайомі кидають по грудці землі, щоб бути з покійником у царстві небеснім — всі йдуть на тризну. Тризна це гостина в пам’ять покійника. Дехто кладе в труну полин, а на труну білу крижму (хустка з льняного полотна) та хліб.

Пам’ять покійників шанують на Бойківщині, як і скрізь в Україні, на Зелені свята, коли то беруть на кладбище їжу, їдять і роздають убогим та наймають панахиди. Крім цього обходять пам’ять небіщиків в запусти перед Великим постом, на Всіх святих і в Великодну суботу. Подекуди Страсний четвер перед Великоднем, або «мертвецький Великдень», уважають святом покійників. Тоді вони виходили на світ Божий і за три дні до Великодня святкують свій великдень. В ту пору, вечором молодь розкладала очищувальні вогні, щоб покійники очищувалися від гріхів.

Крім різних родинних обрядів і традицій – усіх їх не перелічити – на Бойківщині чималу увагу присвячується празникам. які дуже величаво обходять. Всі свята пов’язані від непам’ятних часів, від тисячеліть із річним циклем, із природою, а щойно з приняттям християнства проведено християнізацію, дещо з поганських обрядів відкидаючи, а дещо зберігаючи.

Готування до Різдвяних свят забирало чимало часу. Перш усього, ще в осені мусів бути приготований «дідух» – у нас вівсяний або житній сніп, а на поділлі, де земля урожайна – пшеничний. Рівнож відкладали «на свята» мірку, наперід купленої, пшениці для куті. Для всієї сім’ї була обнова на Різдвяні свята – батько купував щось для всіх членів сім’ї.

Здається мені, що я в рідній хаті в днях першої юности. Ще в тій старенькій, соломою шитій хаті, в горішному кінці Струтина Нижнього, малим хлоп’ятем із куделею золотистого волосся тулю личко до шибки, роздмухую паморозь і чекаю першої зірки… У вухах так чітко, так близько пролунав мій дзвінкий крик:
— Мамо, тату — звізда, звізда!

А ось і батько входить, мій любий, сьогодні покійний батько, входить в хату. На вусах осів мороз, очі зорями і любов’ю сяють, а в руках дідух, великий вівсяний сніп. «Христос раждається! » — це батько, а мама, я і сестри наввипередки: «Славіте Його!». Дідух мандрує на покуття, мама кладе за дідуха дійницю та накладаємо під обрус і під стіл сіна. Батько світить свічку за покійних предків, а я додаю одну з синьо-жовтою стяжечкою за душі тих, що полягли в бою за рідну державність. Сестри запалюють свічечки на ялинці і сідаємо до святвечері. Батько на покутті, а там я й молодші сестри Ганка та Маруня, Ольга помагає матері. Клякаємо до молитви, яку проводить батько, а ми в голос за ним. Перша ложка куті йде в дійницю — для духів предків, а друга летить на стелю, це батько ворожить скільки роїв «божої мушки» (бджіл) буде в цьому році, на комині жевріє вугілля і після того чи воно все згаряє, що є злою ознакою, чи залишає по собі попіл ворожимо, який буде урожай. На столі пишається «грейчун» (корочун) — звичайний житній, рідше пшеничний хліб із малою головкою на верху. А матуся приносить і приносить дванадцять традиційних, пісних страв.

Як згадано, перша кутя з маком і медом (але борони Боже згадати на Свят- вечір мак — блохи будуть цілий рік)… Після куті ліниві вареники з капустою, бараболя з льняною олією, гречані голубці, узвар із сушеної садовини, колочений горох, бобик із часничком, капуста, борщ з ушками, смажена бараболя з садовиною і пшоняна каша з олією. Часом була зміна страв, але число «12» строго дотримувано. Після вечері батько знову проводив молитву і починав колядку «Бог предвічний народився», а там інші тай інші… Після колядування ми стрибали в сіно, кудкудакали, щоб кури неслися. В цю святу ніч не годилося спати ані гасити світла. Зрештою треба ж було і в стайню крадьки заскочити та послухати, що корівки Лиса з Красою балакають про своїх газдів. Це ж єдиний день у році, коли то скотинка людським голосом може говорити. Перегодя, всі ми — цілою сім’єю йшли до бабусі і дідуся — святвечерю несли, а там ми, малеча, завжди діставали від бабусі гарні даруночки. Під світанок, я як старшенький ішов із батьком–матір’ю в церкву, а сестрички зі сусідньою дівчинкою Ганкою залишалися вдома.

Перший день Різдва, отого загального народного свята, починається величною Службою Божою. По богослуженні старші браття збираються і йдуть «з колядою» на церкву. Інші організації, як от Рідна Школа, Просвіта теж колядують, а прихід ділять чи то на розходи й потреби тих організацій, чи на українських інвалідів, чи на бойовий фонд У В 0. Парубки теж ідуть з колядою до тих хат, де є «відданиці» — дорослі дівчата. Найбільша втіха для дітвори — вони ж далеко перед Різдвом готувалися і заучували коляди та монологи, щоб на свята перебравшися за янгола, Ірода, цигана, жида та воїв, чи козу і собі йти з хати в хату. Коляди ділилися на дві групи — одна спільна всім українцям — це церковні, деякі вельми старі коляди, друга ж група це оригінальні, типові прастарі бойківські коляди, що ще напевно пам’ятали часи Володимира Ясне-Сонечка, Романа Красного чи Данила Галицького. Не місце тут говорити про розподіл коляд, про це є цінні праці — тут наведемо деякі характеристичніші взірці з лицарських та любовних світських коляд:

Ой хто ж нам такий, як наш паночок,
Ой раненько!
Як наш паночок господаренько,
Господаренько, на ім’я Іванко!
Він раненько встав, сам себе убрав:
Дорогі шати чом на плеченька.
Дорогі шуби на лядвиченьки,
А червоні чобітки тай на ноженьки.
Дорогу шаблю тай до боченька.
Ой як ся убрав, а все з ніг збуджав.
А все з ніг збуджав. грімко закричав:
Ой. мої слуги всі вірненкії,
А встаньте бо ви, а вберіться.
А перед Богу помоліться!
Мої служеньки все вірненькії,
Подивіться до оборочки:
Ой що ж бо наші волики діють.
Мої дівочки, Гречні панночки?
Подивіть ви ся та до світлочки.
Накрийте столи все тисовії».

Інша коляда, бойова теж цікава формою і змістом:

Ой торгом, торгом, торговицею,
Ой дай Боже!
Ой ходить, ходить білий молодець,
Білий молодець, на ім’я Василько,
Ой ходить, ходить, коника водить,
Коника водить, з конем говорить:
«Ой коню, коню, я тебе продам,
Я тебе продам за сто золотих,
За сто золотих та й за сто червоних.
Ой пане, пане, стань же ти собі,
Стань же ти собі, розгадай собі,
Розгадай собі, ци не жаль тобі:
Я тебе виніс із трьох побоїв;
Коли’м тя виніс а з німецького,
За нами стріли землю пороли;
Коли’м тя виніс а з турецького,
За нами стріли як дрібен дожджик;
Коли’м тя виніс а з татарського,
Блиснули мечі, як сонце в хмарі.

Не улягає сумнівові, що ці світські колядки походять ще з часів нашої державности так, як навіть у любовних справах переважають бойові первні, як ось у цьому виїмку древньої колядки:

Коником грає, мечем звиває,
Мечем звиває, військо збирає.
Ой висше, висше, та під Львів близше,
Пустив стрільбойку по під муройки,
Та вдарив же ай в каменицю,
Ай в камяницю старшого пана;
Ай зійшли ми ся та всі міщане,
Та всі міщане тай всі вірмяне.
Стали ж они си раду радити:
Який маємо дарунок дати?
Раду радили, дарунок дали,
Дарунок дали, красную панночку,
Красну панночку в рутянім віночку,
За то дякував, шапочку знимав.
Шапочку знимав, собі панну взяв.

Таких і їм подібних, неперевершеної краси колядок, тисячі можна б зібрати по селах Бойківщини. Чимало з них уже зібрано, але правду кажучи дуже мало з них проаналізовано та досліджено а в наші дні, на рідних землях і помину про це немає…

Рівно ж велично обходять Новий Рік. Перш усього на Маланки справляють новорічні забави. Ранком же на новий рік по хатах ідуть «полазники» – малі хлопці (дівчатам ранком не годиться йти – першим у хату повинен зайти хлопець) і засівають, тобто з рукавиці чи з кишені виймають овес, сіють по хаті, складаючи при тому різні побажання. За віншування дістають подарок. Відходять прощають газдів словами: «Бувайте здорові, хай вам ведуться воли й корови!». На Новий Рік і дідуха виносять із хати і розділюють його між худібкою.

На Йордан — другий, щедрий вечір не їдять аж до свячення води. Тоді, ґазда кропить свяченою водою сім’ю, дім, обійстє, а навіть скотину. На дверях і над вікнами малюють хрестики із муки, а на криницю, як теж на воротях, а то і в хаті ставлять майстерно вирізані хрестики. Щепи в саді обв’язують вівсом в стеблі. Вечором молодь ходить щедрувати. Щедрівки на Бойківщині, так же старинні і такі ж чудові, як і колядки. Ось взірець:

Пасла Маруня чотири воли
В ялині, гей же в ялині.
При червоненькій калині
Шитєчко шила, воли згубила.
Піди батеньку, волоньки знайди.
Батенько пішов, волів не найшов.

При цьому рефрен «В ялині…» повторюється за кожною стрічкою. Щедрівка каже, що майже вся сім’я шукала і не знайшла (повторюється) аж вкінці «Миленький пішов, волики знайшов…». Звичайно заки починали щедрувати – питали згоди:

Пане господарю, ци спите? Ци чуєте?
Ци дома ночуєте? Ци скажете щедрувати,
Свій дім звеселяти, дрібні діти побудити,
З нами радуватися тай веселеньким бути?

Тут ще одним-двома словами згадаємо про водосвяття на Йордан, як і скрізь так і на Бойківщині парубки й молоді господарі, день наперід вирізують в леді на річці чи в ставку ополонку, доволі довгу і широку, щоб усі мали доволі місця. Тоді ж вирізують з льоду, звичайно дуже гарний, хрест і ставлять над ополонкою де священик відправляти ме молебен і водосвяття. Буває красять його і поливають водою, щоб добре примерз. Після водосвяття всі швидко набірають свяченої води а парубки скачуть в ополонку з кіньми, а деякі й самі, щоб «Бути гожим як весна, красним як рожа, багатим як земля і здоровим як йорданська вода… ».

Поминаючи поменші свята й повязані з ними звичаї перейдемо до Великодня. Вже «шуткова неділя» – вербна, пальмова приносить в села Бойківщини радість і передсвяточний настрій. Друзі, після посвячення лози виходять із церкви і вдаряючи один-одного приговорюють: «Не я б’ю – шутка б’є від нині за тиждень Великдень!». В передвеликодному тижні газдині доводять до ладу хату, перуть, білять, миють, а газди порядкують обійстя та купують на ярмарці обнову для всіх членів сім’ї. В цьому тижні не вільно в дзвони дзвонити – на знак жалоби і страстей Христових тож і під церквою і по всьому селі молодь б’є в калатала. Парубки ж сходяться десь на гірці, на убочу і стріляють із пістолів-доморобок. Не одному в тім часі розірваний пістоль і пальці покалічить, але на другий рік – те саме… При цьому палять великі вогні. У великий Четвер подекуди відданиці йдуть до зорі над річку, роздіваються і кидаючи в воду пучок волосся, ополіскуються, приговорюючи: «Бери водице русу-косу, а мені дай дівочу красу. Дай красу зірниці, щоб борзо була молодиця». У Великодню суботу подекуди палять ватри на кладовищах для очищення душ. Господині печуть паски, газди готують ковбаси тощо. Найбільше часу присвячено писанні писанок. Бойківські писанки не тільки оригінальні, мають строгу красу, але обмежену кількість кольорів. Їх називають скрабанками, так як спершу яйце занурюють в одній чітко-темній красці – чорній, зеленій, синій, фіолетовій тощо, а тоді виводять чудові взори – зіскрабують краску. В Воскресну Неділю газди і ґаздині ладують шинку, ковбаси, яєчка, сир, часник і проче до кошика і несуть до посв’ячення.

Починається, під гомін воскресних дзвонів св. Літургія а там і свячення пасок. Посвятивши паски всі біжать наввипередки додому – хто швидше добіжить – швидше завеснує своє поле. Опісля сім’я засідає до столу, сп ільно моляться а тоді батько крає яєчко на стільки кусочків скільки є членів сім’ї, так же й по кусочкові паски і промовляючи Христос Воскрес ділиться з усією сім’єю.

Після обіду вся молодь – хлопці і дівчата йдуть під церкву. Дзвони в дзвінниці увесь день дзвонять а дівчата виводять «гаївок» (гагілок), а хлопці ставлять вежі. Чар гагілок, їхній глибокий зміст, поетичність і древня сакральна обрядовість дорівнюють колядкам і щедрівкам світського змісту. У них змальовано те, чим жило одвіків бойківське плем’я. Ось декілька взірців:

Повилиси огирочки
Та в дзелені пупиночки,
Тай сі вют, —
А молоді нанєночки
Тай сі віддают.
А молоді дівчитонька.

Володимир Гнатюк так характеризує гагілки:

«Гаївки це «пар екселенс» пісні молодіжі із малими виїмками щодо деяких околиць – майже все дівочі. Вони бувають двоякі: одні з окремими іграми – ті старші походженням і менші числом, другі без ігор – ті молодші походженням, зате значно чис­ленніші».

Такі загально-українські гагілки як «Огірочки», «Жучок», «Дощечка» чи «Ой так сіють мак» належать до древніх обрядових гагілок, зно­ву ж «Іде, їде Зельман» це новіша гагілка з панщизняних часів – можливо з ХVІ або ХVІІ ст. До новіших гагілок – з часів скасуван­ня панщини належить гагілка «Прийшла весна красна». Гагілка зі Закарпаття «Фіялочки» – це вже одна з новіших.

Фіялочки-пупіночки, як ся завивають!
Наші хлопці, май молоді, винце попивають!
Фіялочки-пупіночки, як вони ся в’ют, в’ют.
Наші хлопці, май молоді, мід горівку п ‘ют.

Вельми цікава гагілка з Ваньович Самбірського повіту:

Ой зацвили фіялочки в неділю,
Ой деж я ся сиротойка подію?
Пішла би я до батейка — немаю?
Бідна моя головойко в тім краю!
Ой зацвили фіялойки в неділю,
Ой деж я ся сиротойка подію?
Пішла би я до матінки — немаю?
(Опісля повторює добратойка, до сестройки)
Бідна моя головойка в тім краю!
Ой зацвили фіялойки в неділю.
Ой деж я ся сиротойка подію?
Ой піду я до милого, бо мою,
Веселая головойка в тім краю.

Інше надзвичайно традицийно обходжене на Бойківщині свято це св. Івана Хрестителя — Івана Купала. Так як бойки великі віщуни і знахарі, що свої лікувальні знання передають з роду-в-рід, воно має особливо велике значення. Перш усього кожню хату в селі ґазди умаюють гілками зелені — липи, калини, та інших кущів чи дерев. На другий день, тобто 7-го липня старі діди — знахарі і бабусі-чарівниці йдуть у ліс за лічничим зіллям. Дехто напередодні Купала шукає на папороті цвітки щастя, та в основному це свято молоді. Хлопці й дівчата сходяться в лісі над річкою чи потічком і дівчата плетуть вінки а хлопці розпалюють великі вогнища. Ватру запалюють «живим вогнем», тобто тручи два сухі куски патика.

Із святом купала на Бойківщині пов’язана низка звичаїв та обичаїв і чимало купальних вірувань, поговірок і пісень. В древні, дохристиянські часи Купало був богом земних плодів, про що вже говориться у наших літописах, «житіях» та інших записах.

Справляючи Купала дівчата побравшися за руки танцюють оддалік а хлопці скачуть через вогнище. Дівчата плетуть теж вінки й кидають на воду, ворожачи звідки надійде суджений. На Купала гірські, лісові, водні та пільні сили мають свободу. Тоді то усі ці відьми, мавки, русалки, лісовики, вовкулаки, опирі, домовики та проче ходять по землі. Ходять і Купало та Морана. Потерчата присвічують їм свят-іванські вогні. На Купала радіє вся природа. Відьми злітаються на Лиху Гору, але добрі духи оберігають людей. Чимало є купальних пісень — ось одна з них:

Купало, Купало!
Деж ти зимувало?
Деж ти літувало?
Зимувало на припічку,
Літувило та в зілечку.

Або:

Ой на Купала-Купалонька
Не виспаласи Ганонька,
Пігнала бичків дрімаючи,
В каміньє ніжки збиваючи.
Приточи Боже ночи
На її чорні очи.

З осінніх народних свят згадаємо обжинки. Для хлібороба це важливе свято, бо воно символізувало успіхи важкої праці на полі – жнива – збір урожаю. Правда, на Бойківщині урожаї збіжжя не так то вже й багаті. В горах ріс тільки овес (вівсик) та жито, а пшениця лише тут і там – на паску. Зате були, як і скрізь популярні обжин­кові традиції, переплітані піснями, а закінчені гостиною господаря, який спрошував сусідів на толоку. Тут рівно ж співають різні обжин­кові пісні, як от:

Ци не дими то сьи курьет,
Наш газдонько сьи журит,
Де женчиків дістати,
Щоб нивоньки дожьити,
Відчини газдоньку кватиру,
Най сьи подивлю на ниву:
Як на небі звіздоньків,
Так на ниві копоньків.
Ідучи з вінком співають:
Несемо вам зажин,
Тай много – не єдин.
Із гір та із Підгір’я,
На ґаздівське подвір’я
З подвіря до стодоли,
З стодоли до комори,
З комори на нивоньку
В щасливу годиноньку.

Ще інша обжинкова пісня розказує:

Наш пан молодейкий
Під ним коник воронейкий,
Виїхав на нивойку
В щасливу годинойку,
Став копоньки лічити,
Став ся Богу молити:
Слава тобі Боже!
Моє житейко в стозі!

Не улягає сумнівові, що обжинкові пісні теж із циклю наших древніх пісень. У них, як і в інших піснях річного, хліборобського циклю, повно символіки та обрядовості.

Василь Орест Луців

Джерело: Бойківщина: монографія. – Філадельфія, 1980. – С. 415–438.




Залишити коментар



Ми щиро сподіваємось, що всі Ваші мрії ми втілимо у життя!

Для хлопців чат vibragame.org спробуй!