Покуть – особливе місце у хаті

Куток в українській селянській хаті, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього, зване покутем, вважалося в народній духовній традиції ледь не святим. Чим же воно заслужило такого особливого статусу?

Не дивно! Адже тут зберігалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої сімейної культурної цінності, навіть — реліквії. На покуті був так званий “божник”, де стояли ікони, мати у хаті які вимагав церковний звичай: Ісуса Христа, Богородиці, Пресвятої Трійці, Миколая Чудотворця, Святого Юрія, Пантелеймона-Цілителя та ін. Біля них завжди горіла лампадка.

В окремих етнографічних регіонах України покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими польовими, лісовими квітами, лікарськими травами. Останні, як вважали, набували під іконами ще більшої чудодійної сили. Тут неодмінно стояли й посудини з освяченою водою.

Побутувало народне повір’я, що душа померлого впродовж від трьох до сорока днів перебуває саме на покуті. Там же й люблять перебувати ангели.

На Святий Вечір господарі влаштовували на покуті "акт священодійства" – ставили дідуха, кутю, узвар, клали оберемок сіна для Новонародженого Ісусика. Мав там бути й різдвяний хліб, який називали карачуном, лежнем.

У цьому яскраво спостерігаються етапи розвитку хліборобства в історії нашої цивілізації. Кутя (як каша) є першою їжею із вимоченого зерна пшениці. Просо (інколи його додають до куті) — перша аграрна культура, яку освоїло для вирощування людство. Хліб — вершенний етап хліборобської праці.

Тарас Лехман