Український фольклор: похоронні голосіння

Похоронні голосіння, тобто опоетизоване ритуальне вираження жалю з приводу смерті людини, належить до числа традиційно-овов’язкових і прадавніх звичаєвих елементів поховальної обрядовості українців Поділля. Традиція голосити повсюдно побутувала серед подолян ще принаймні у період другої світової війни.

В подальші часи, під впливом культурно-освітнього поступу суспільства, як і багато інших елементів знівельованої цивілізацією традиційної культури, цей звичай поступово перетворився на реліктний обрядовий пережиток. Все ж, в деяких подільських селах, як і, наприклад, на Поліссі, його збережено і дотепер¹.

В ХІХ - на початку ХХ ст. традиція голосити на похоронах стійко побутувала на теренах цілої України. Найдавніші ж згадки про існування тут звичаю ритуального оплакування померлих знаходимо в історичних та літературних пам’ятках Х-ХІV ст., зафіксовано його й пізнішими писемними джерелами. Зокрема, про голосіння («плачі», «воплі», «желенія») згадується в Повісті врем’яних літ), в «Галицько-Волинському літописі» та в «Слові о полку Ігоревім», пізніше - в літературних творах.

Крім українців і загалом слов’ян, зазначена традиція, що є одним із пракультурних універсальних елементів похоронної обрядовості як такої, здавен побутувала і у румунів, угорців, греків, італійців, французів, балтійських, фінських та інших народів Європи. Ще задовго до оформлення наднаціональних релігій знаходимо цю традицію в індоєвропейських, арабських, семітських народів.

Як і скрізь в Україні, на Поділлі ритуальному оплакуванню померлого надавали важливого обрядового, світоглядного і морально-поетичного значення. Ним, передусім, намагалися виявити щирий жаль і біль з приводу втрати близької людини, привселюдною похвалою звеличити її життєві заслуги і благодіяння. Вираження смутку та засвідчення шани до мерця належало до обов’язкових елементів подільського похоронного ритуалу. В багатьох селах Поділля вірили, що за допомогою голосінь можна «відплакати гріхи» померлого та відігнати від нього злі сили, пришвидшити та полегшити йому перехід до потойбіччя, залити сльозами пекло тощо.

Траурне оплакування небіжчика вважалося моральним обов’язком його родичів, ознакою «доброго» похорону. Родина, що нехтувала цією звичаєвою вимогою, зазнавала громадського осуду за відсутні повагу і співчуття до мерця.

Перед відходом в путь, воліли примиритися з небіжчиком, вказували шанобливе до нього ставлення, виявляли по ньому сум, запрошували найкращих плачок. Висловивши жаль перед небіжчиком з приводу його наміру покинути своїх близьких, вшанувавши й звеличивши його, розмову закінчували запрошенням небіжчика приходити в гості. До основних складових елементів голосіння окрім оплакування й звеличування, входило так само ще й кликання.

З розкладом громадських взаємин, з відмиранням звичаю, запрошувати громадських плачок голосіння ХІХ-ХХ ст. розкладалися, дрібнішали, деградували. Деякі мотиви й обряди, що є сталою приналежністю голосінь, перейшли до змісту ліричних пісень, особливо в тих випадках, коли тематика пісні зближується з тематикою голосінь. Перенесення образів і мотивів з голосінь спостерігається не тільки в ліричних піснях, але і в думах. Так, образ «смерті-весілля», властивий голосінням, трапляється в думі про Коновченка:

Циганок Оксана

¹ Харитонова В. Полесская традиция причитания на восточнославянском фоне // Славянский и балканский фольклор. Духовная культура Полесья на общеславянском фоне.- М., 1986.- С.57.
² Колесса Ф. // Зап. НТШ.- 1922.- Т. 132.- С.20.