Педагогіка різки

У це важко повірити сучасній людині, але впродовж багатьох століть у різних народів світу виховання підростаючого покоління відбувалося за настановами біблійного царя Соломона: «Хто стримує різку свою, той ненавидить сина свого, хто ж кохає його, той шукає для нього картання».

Близькі за буквою і духом рекомендації зустрічаємо у пам’ятнику давньоруської літератури ХІІ ст. «Повчанні князя Володимира Мономаха» – «... яко отец чадо свое любя, бья», у московському «Домострої» XVI ст. – «Казни сына своего измлада, и порадуешся о нем в мужестве», а також в «Уставі Львівської братської школи» 1586 р., де читаємо: «А диласкал (вчитель – О.К.), взявши порученное ему дітище, мает его учити с промыслом доброй науки, за непослушенство карати, не тирански, но учителски».

Найбільш похмурою добою в історії «педагогіки різки» на землях Росії та підросійської України треба вважати, очевидно, XVIII – першу половину ХІХ століть. Саме в цей період патріархальна виховна традиція рукоприкладства виросла до масштабів загальнодержавної ідеології, та стала найдієвішим інструментом політики утвердження уставної самодержавної імперії. Батоги, палиці, шпіцрутени, різки вважалися неодмінними та обов’язковими знаряддями фізичних покарань. Їх застосовували всюди: у в’язницях, поліцейських дільницях, армії, школі, для придушення селянських заворушень і за постановою військових судів.

Багатий фактичний матеріал для характеристики загальної атмосфери морального здичавіння й насильства, що панувала в освітній системі дореформеного часу, простежуємо у багатьох творах українських письменників (Г. Квітка-Основ’яненко «Пан Халявський», В.Наріжний «Бурсак», А.Свидницький «Люборацькі», М.Помяловський «Нариси бурси», спогади І. Нечуя-Левицького та ін.). Вони відтворюють період занепаду гуманістичних традицій освіти в Україні, коли після запровадження загальноросійської шкільної реформи 1786 р., українські учбові заклади поступово втратили світський характер і, підпорядковуючись програмам російських духовних училищ, що насаджували казарменний режим і вірнопідданський послух, перетворились за образним висловом І.Нечуя-Левицького на «царство різок і паль».

Жорстоке поводження з учнями (особливо в молодших і середніх навчальних закладах) було органічною частиною офіційного виховного процесу й вважалося своєрідною панацеєю від усіх дитячих вад. За свідченням англійського дослідника В. Купера, «У гімназіях Київського учбового округу наприкінці 50-х років сікли щорічно від чверті до половини всіх учнів. У духовних учбових закладах було ще гірше, і били артистично, з насолодою... часто карали десятого, півкласу, весь клас».

Важко перерахувати причини й приводи, які призводили до фізичних покарань. Били за все: за невиконання класних завдань – «екзерцій» і домашніх – «окупацій», за бешкети, прогули, ледарство, шибеництво, за нечемне поводження у церкві, за непослух, лайку, спробу втечі тощо. Крім ляпасів, потиличників і стусанів, які вважалися чимось звичайним, існували регулярні процедури покарання, яких боялися найбільше. «Екзекуції, – писав професор Київської академії Д.Вишневський, – практикувалися не лише як кара за вчинки, але і як засіб домогтися зізнання від підозрюваного, або від зла неповинних («щоб другим не кортіло»)».

В українських школах за давньою традицією, сікли в суботу (звідси звичай «субітки» або «давати суботників»). Публічні екзекуції відбувалися біля порогу класу або в коридорі школи, бурси й на академічному плацу, обов’язково на очах однокласників і в присутності педагогічного персоналу.

Про деталі «субіток» довідуємося з роману «Пан Халявський». За описом Г. Квітки-Основ’яненка, додержуючись цього «благочестивого» звичаю, школярі збиралися до купи і «протвердивши зади» приходили до дяка. Перший у навчанні учень проголошував від імені усіх: «Мир ти, благий учителю наш!». На що вчитель поважно відповідав: «Треба бити вас». Школярі низько вклонялися йому і ставали у дві лінії: окремо шикувалися псалтирщики, часословщики і граматики. Посередині приміщення встановлювали ослін, біля якого походжав пан-дяк із закусаними рукавами.

Підготувавши все потрібне, він голосно викликав учнів по черзі: «Пане Петре» або «Пане Закрутинський». Залежно від провини дозувалась кількість и сила ударів, що наносилися по оголеному тілу. Для тих, хто особливо завинив, за свідченням Г.Квітки-Основ’яненка, дяк застосував спеціальний засіб покарання, коли били частіше, «мов дрібним дробом» або «як барабанщик по барабану», що називалося «глумлінням». Кара різками обов’язково супроводжувалася читанням молитви на цей випадок: «Пам’ятай день суботній...», через що й сама екзекуція одержала визначення «нагадування».

За побиття різками в українських старосвітських школах, як і в школах Західної Європи, треба було ще й дякувати. Отримавши свою порцію ударів, писав Г. Квітка-Основ’яненко, учень зводився на ноги, кланявся і говорив: «Благодарствую, пане-вчителю, за наученіє». На завершення церемонії пан-дяк урочисто проголошував: «Сіє тобі за минулі й майбутні прогрішення. Пам’ятай день суботній до грядущої суботи, йди з миром». За існуючими правилами, після відбуття покарання у суботу, а також і у неділю, школярів протягом тижня не били, хоч як би вони не провинилися, і тому ці дні вважалися справжнім святом.

Швидше за все звичай «субіток» був обов’язковим для всіх: одних карали за скоєне, інших – «для напучування». Не існувало, очевидно, і якихось станових привілеїв: в однаковій мірі різка гуляла як по спинах панських, так і мужичих дітей.

Яскравий портрет одного з «майстрів рукоприкладства» змальовано у мемуарах І. Нечуя-Левицького. Це інспектор, котрий ніби за іронією долі мав прізвище Страхов, не обмежувався банальними поляпасами, потиличниками й стусанами, «... в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор між чотирма класами, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі» по долонях учеників не тонким кінцем лози, а товстим кінцем міцно зв’язаних паличок лози, щоб було дошкульніше. Він лупив по маленьким долоням так, що школярі аж вищали, аж присідали від болісті. Як долоня ставала червона, він кричав навіжено: «Давай другу руку!» – і лупив по другій долоні. Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми...». Внаслідок таких екзекуцій, як згадує І. Нечуй-Левицький, учні кілька днів не могли писати й ледве були здатні тримати ложку під час вечері.

Як спеціальні інструменти покарання у старосвітській школі застосовували палиці, батоги, лопатки, але, звичайно ж, перше місце тут належало різці як найуніверсальнішому знаряддю. Різка або «пляга» виготовлялась з 10-15 тонких прутиків, завдовжки у півтора аршина, зв’язаних у пучок мотузком. Кожної різки зазвичай вистачало на 10 ударів, а потім її замінювали на нову. Попередньо різки розпарювали, що надавало їм особливої гнучкості. Чіткої реглементації покарань не існувало, вони залежали від настроїв і уподобань педагогів, які самі пройшли крізь науку биття і були, за висловом М. Помяловського «недосічені або пересічені». Залежно від провини, кількість ударів могла коливатися від 1-3 до кількох сот, хоча за правилами не можна було давати більше 12 різок. Найтяжче – до 300 ударів, могли покарати, наприклад, за втечу з учбового закладу.

Існувала традиція, за якою учні самі здавали гроші на заготівлю різок. При цьому запобігаючи ласки «цензора» виділяли окрему суму йому на хабар, що називалося «кубана дать» (А. Свидницький). Прийнявши хабар у грошовому або натуральному вираженні, «цензор» мав змогу суттєво полегшити долю приреченого. З цією метою застосовувалися різноманітні хитрощі й симуляції: били впівсили, замість того, щоб наносити удари по тілу, періщили підлогу або ослін, фарбували різки чорнилом (щоб залишали сині смуги – «фальшиві рубці»), виймали з різок дерево, так що залишалося саме лико тощо. Але частіше катували «на совість», за чим ревно стежили досвідчені в таких справах вихователі. В разі, якщо «цензорові» чимось не вгодили, він мав змогу жорстоко помститися сплітаючи різки як батіг, або ж приплітаючи до них кінський волос чи навіть дріт. Такі особливі різки, як пише А. Свидницький «добирали самого серця», «що як урве, то зразу крів’ю спливеш». Щоб витримати ці тортури й не кричати, покарані закушували нерідко руку до крові, але й це мало допомагало. Вже після 150 різок найвитриваліші не могли «ні стати, ні сісти», а після 300 ударів бурсаків звичайно відливали водою на ряднині волочили до лазарета. Відомі випадки, коли такі фізичні й моральні знущання призводили до смертельних випадків.

Особливо брутальною тортурою у духовних училищах і бурсах вважалось покарання різками «на воздусях», коли жертву піднімали і утримували горизонтально у повітрі чотири однокласників, в той, час як двоє екзекуторів ліворуч і праворуч наносили удари по тим оголеним частинам тіла, які, за словами М.Помяловського, служили для тодішніх педагогів «провідниками людської моральності й вищої правди».

З реєстру виховних заходів старосвітської школи відомі також відправлення «на Камчатку» чи «на Кавказ» (так називали останню або «ослячу» парту), численні поклони, утримування піднятою рукою товстелезної книги, позбавлення обіду і прогулянки у вихідні дні, карцер тощо.

Тілесні екзекуції доповнювалися моральними, нерідко пов’язаними з приниженням національної гідності. Як відомо, в XIX ст. українська мова була заборонена в школах на території царської Росії. За те, що вихованці «мужичили», тобто розмовляли рідною українською мовою, їх змушували, як злодіїв, носити на шиї дерев’яну колодку – сумнозвісну «ноту» або «картку» з вкладеним всередину журналом провин. Про те як запроваджувався на практиці цей інструмент насильницького русифікаторства у богуславському духовному училищі детально розповів І. Нечуй-Левицький. У нього читаємо: «Щоб привчити учеників говорити повеликоросійській, позаводили в класах нотатки: то були дерев’яні дощечки з ремінцями, щоб надівати їх на шию. В дощечку вкладався журнал, в котрому були написані заголовки: «за мужичі слова» (тобто, українські), «як справить по-руській», «за лайку», «за сквернословіє». Кому чіпляли на шию ту ноту, той мусив підслуховувати, хто скаже українське слово або хто лаятиметься, потім записував у журнал українське слово і передавав нотатки. Це зробити було нетрудно, бо ученики всі до одного говорили по-українській...». «Клята нота», куди записувалися провини учнів, була об’єктом загальної ненависті і презирства. Інколи ці почуття знаходили свій вияв у стихійному обряді «всессоженія» облудного символа, під час якого, як засвідчує А. Свидницький, учні виспівували «Вічну пам’ять».

Розглянуті вище белетристичні фрагменти дуже цінні для історії вітчизняної освіти і педагогіки. Зовсім не випадково вони нагадують народні картинки «страшного суду», де зображувалися муки грішників, у яких, «з шиї до п’ят на спині знать криваві смуги». Справедливість цього порівняння підтверджується багатьма свідченнями. Недарма М.Помяловський називав бурсу «пречудовим пекловиховним закладом». Побудована на культі різки й приниженні людської гідності, система казарменого виховання була дійсно жорстокою каторгою, нівечила дитячі душі, продовжувала численні морально-психологічні драми.

Олександр Курочкін

Джерело: ethnography.org.ua.