Лемківське весілля


03.02.2011 р.

Лемківське весілля

Традиційне лемківське весілля, у якому знайшли своє відображення прадавні ритуальні та світоглядні реалії, морально-етичні засади й норми народного звичаєвого права українців, складалось із низки взаємопов'язаних і здійснюваних у певній послідовності обрядових актів. У сукупності вони були спрямовані на ритуальне освячення шлюбу та магічне забезпечення подальшого родинного і господарського благополуччя нової сім'ї.

У цілому основні структурно-обрядові компоненти лемківського весілля є характерними й для населення інших українських і слов'янських земель. Водночас весільній обрядовості лемків притаманні й деякі локальні особливості, що пов'язано з тривалим збереженням у традиційній культурі жителів карпатського регіону давніх побутово-звичаєвих устоїв.

Відповідно до хронології розгортання урочистих подій весільний обряд прийнято поділяти на три етапи: передвесільний, власне весільний, післявесільнии. Як і скрізь в Україні, на Лемківщині у передвесільний період відбувалось висватування парубком уподобаної дівчини та їхні заручини, приготування обох родин до шлюбної церемонії. Весільний цикл обряду включав до своєї структури ритуальні дії, спрямовані на відокремлення наречених від неодруженої молоді та санкціонування шлюбу. Після-весільні дійства остаточно закріплювали акт створення нової сім'ї, а також сприяли зміцненню зв'язків між родинами молодих.

Період весіль був регламентований річним циклом трудових процесів і церковними постами і, в основному, припадав на осінню й зимову пору. В тих чи інших місцевостях Лемківщини весілля розпочинали в різні дні тижня - неділю, понеділок, вівторок, четвер, суботу. Як правило, воно тривало два-три дні, а інколи й цілий тиждень.

Зазвичай на Лемківщині одружувались у ранньому віці: парубки у 17-18, а дівчата-у 15-17 років. Право молоді на вільний вибір шлюбного партнера було до певної міри обмеженим. Вирішальну роль у підборі подружньої пари відігравали батьки, які передусім зважали на належне забезпечення матеріальних основ новостворюваної сім'ї.

У XIX - на початку XX ст. взаємна домовленість між шлюбними партнерами та їхніми родинами залишалася домінуючою формою одруження. Одним з її специфічних видів був своєрідний шлюбний обмін між двома родинами, коли одночасно брат і сестра однієї з них побиралися з сестрою і братом іншої (Пряшівщина). Оскільки при цьому жодній з дочок не давали ніякого приданого, кожна з сімей уникала небажаного розподілу землі та іншого майна.

Першій передвесільній чинності - обряду сватання часто передувало попереднє з'ясування кимось із родичів парубка справжніх намірів батьків дівчини щодо її заміжжя ("презнанки", "вивідини", "розвідини", "загварини", "перерубання дороги"). Щоб не накликати лиха на майбутню сім'ю, в південнолемківських селах не допускали до здійснення цієї відповідальної місії вдівців та осіб, у подружньому житті яких не було злагоди.

Як і скрізь в Україні, на Лемківщині для висватування дівчини парубок обирав одного-двох або й більше сватів ("сватачі", "єноше", "просотарі", "просотаре", "во-глядники"). Таку роль виконували старші, шановані в громаді чоловіки, які відзначалися красномовством і дотепністю, знанням усіх тонкощів цієї ритуальної справи.

Надаючи важливого значення обрядовому почину, сватання ("змовини", "зальоти", "освідчини", "спросини", "воглядини", "огляди", "сватальщина", "сватанки", "свати") планували на "щасливий" день тижня - вівторок, четвер чи суботу. Щоб уникнути злих очей і обмов, свати свою утаємничену місію перважно здійснювали пізно ввечері або зранку.

За загальноукраїнською традицією, на порозі дому старости в алегоричній формі заводили розмову про сватання, видаючи себе за мисливців, купців чи мандрівників, послів заморського короля тощо. На знак згоди на шлюб молодих господарі приймали від сватів могорич, подавали їм у відповідь хліб та запрошували до столу. Водночас нерідко за остаточним стверджувальним словом батьків сватам доводилось приходити декілька разів.

Крім традиційної форми сватання, подекуди на Лемківщині ще на початку XIX ст. побутував своєрідний звичай засилання сватів дівчиною. Зокрема в околицях міст Сянок і Ліськ так чинили тоді, коли вона брала того чи іншого парубка до себе в прийми. Подібні пережитки матріархальних форм шлюбу в XVII-XIX ст. були досить поширеними серед українців та багатьох інших народів Європи.

Невдовзі після успішного сватання відбувалися "оглядини" ("обзорини", "обзори", "смотрини", "углини", "углини оглядати", "позерання углів"). Родичі дівчини ознайомлювались із господарством батьків парубка, щоб переконатися в його матеріальній спроможності утримувати власну сім'ю. Намагаючись якнайкраще продемонструвати свої статки, господарі заводили оглядників в усі кути господи. Нерідко бідніші хазяї вдавались до хитрощів: наприклад, зичили у сусідів рільничий реманент тощо.

Оглядини закінчувались святковим обідом, на який інколи запрошували й сусідів. Коли засватані проживали в одному селі і батьки дівчини добре знали господарський стан іншої родини, "обзорин" не влаштовували.

Завершальним передвесільним актом, що остаточно утверджував шлюбні наміри ручини", "спросини", "змовини", "сватанки", "сватанини", "руковини", "рушники", "перстеновання"). Відбувалися вони через кілька тижнів після оглядин у домі дівчини за присутності обох родин, сусідів, сільської молоді. За своєрідною традицією, що побутувала в деяких північнолемківських селах, заручини влаштовували одразу на сватанні.

Обряд заручин у цілому відбувався за однотипною схемою. Староста після короткої промови релігійного змісту благословляв молодих, які привселюдно засвідчували спільну волю до укладання шлюбу. При цьому вони зазвичай ставали посеред хати під "хрестом" (схрещення двох сволоків), подавали одне одному руки й тричі оберталися довкола себе. В деяких північнолемківських селах староста єднав їхні руки, зв'язавши полою чугані чи рушником. На Пряшівщині під час шлюбної присяги староста тримав над молодими хліб, огорнутий пряжею (символ плідності й багатства), і для очищення від усього злого зливав їм на голови свячену воду.

Невід'ємним елементом українських, і зокрема лемківських заручин було подання дівчиною старостам (а то й усім гостям хлопця) рушників, а також обмін між молодими подарунками. Парубок дарував коханій хустку і гроші, а вона підносила йому рушник чи хустину, шлюбну сорочку та чіпляла до крисані букетик квітів зі стрічками і павиним пером ("покрейтка", "бокрейда"', "пірко"). Наприкінці XIX - на початку XX ст. в обрядовий обіг увійшов і обмін між зарученими шлюбними перснями.

Поряд із здійсненням певних обрядодій на заручинах остаточно улагоджувались усі питання щодо посагу дівчини та організації весілля. У присутності свідків батьки наречених брали відповідальність за дотримання певних зобов'язань щодо матеріального забезпечення нової сім'ї. Досягнута на за народним звичаєвим правом. Сторона, яка її порушила, мусила сплатити іншій родині грошове відшкодування за витрати, пов'язані з підготовкою до весілля.

Попри певні локальні відмінності лемківські заручини і в цілому традиційні перед-весільні дійства мають загальноукраїнську і спільнослов'янську основу. Головне ритуальне призначення цих актів полягало в поетапному обрядовому закріпленні спільної волі молодих та їхніх родин до оформлення шлюбу.

Упродовж XX ст. передвесільна обрядовість лемків зазнала значного спрощення. Деякі зі складових частин (вивідини, оглядини) з часом поступово зникли, інші (наприклад, сватання і заручини) утворили завершене одноактне дійство.

У проміжку між заручинами і весіллям батьки наречених наймали музикантів ("гудаки"), обирали й запрошували весільних старостів, свашок, кухарок ("сокачки"), виночерпіїв ("чопнарі"). Молодий ("молодий", "млодий", "бравтиян") і молода ("невіста", "молодица", "млода", "бравта") вибирали собі двох-трьох або й більше дружбів та дружок. Незадовго до весілля впродовж трьох неділь у церкві священик повідомляв про шлюбні наміри наречених усій сільській громаді ("оповіді", "оголоски", "оглашки", "заповіді").

За декілька днів до шлюбу наречені разом із своїми дружбами чи дружками (інколи й із музикантами) вирушали в село запрошувати на весілля гостей. У закарпатських селах деколи цю місію виконували спеціальні "просотарі" ("звачі"), а на півночі Лемківщини батьки молодих. До особливостей лемківських "спросин" належить також традиційне повторне скликання односельців напередодні чи під час весілля, звичай, за яким запрошені обов'язково пригощали й обдаровували молоду чи "просотаря".

Одночасно із запросинами у домівках молодих розгорталась ретельна підготовка до весілля. При цьому особливу увагу приділяли випіканню різноманітних видів обрядового хліба. Як відзначав відомий дослідник М. Сумцов, серед усіх слов'янських народів саме в українців побутувало його найширше ритуальне використання у весільних обрядах. Головним весільним хлібом, справжньою окрасою святкового столу був коровай - давній символ родючості й достатку. Виготовляли його в обох весільних домівках за декілька днів до весілля чи в переддень шлюбу.

В окремих селах приготування короваю ("коровай", "коров'яр", "балец", "стільник", "настільник", "калач", "кух", "підпалок", "крайник") відбувалося з дотриманням певного обрядового сценарію. Як і подальші весільні чинності, кожен етап цього процесу коментувався обрядовими піснями-"ладканками" і супроводжувався певними магічними діями. Так, у с. Ліщувате Ліського повіту дружба тримав над головою посудину з розчиненим тістом і описував з ним магічне коло; молоді перед вкладанням до печі хліба та після випікання вклонялися йому; свашки разом із нареченою та дружками пританцьовували під музику довкола короваю і співали тощо.

Як і скрізь в Україні, весільний коровай на Лемківщині оздоблювали різноманітними виробами з тіста (зорі, квіти, фігурки волів, голубів та ін.), яблуками, півнячим пір'ям, квітчали його вівсяним колоссям, калиною, барвінком тощо. У традиційних уявленнях українців ці предмети виступають символами багатства, плідності, молодості, подружньої вірності та любові.

Ще одним традиційним атрибутом українського і загалом слов'янського весілля було деревце - символ молодості та щасливого подружнього життя. На Лемківщині для його виготовлення використовували верхівку ялини або сосни, берізки. Гілки "різки"("різга", "ріщка", "ришчка", "рожно", "рогаль", "ріжджка", "росічка") прикрашали барвінком, квітами, калиною, яблуками, калачиками, кольоровими стрічками.

Весільне деревце прибирали подружки нареченої на її прощальному дівочому вечорі в переддень весілля ("дружчини", "вінці", "гуски", "оплящини"). Такий же прощальний вечір з танцями та частуванням ровесників влаштовував і молодий ("загудованки", "заграванка", "загравини", "дружбівський танець", "плещини"). Деколи на ньому з'являлась і молода з дружками. За іншим звичаєм, що був відомий скрізь в Україні, навпаки - наречений приходив до оселі дівчини і дарував їй хустку, а від неї отримував шлюбну сорочку. Часом саме в цей момент йому та дружбам чіпляли до головних уборів весільні відзнаки.

Традиція прощальних вечорів наречених, що є актами їхнього відокремлення від неодруженої молоді, належить до характерних загальнослов'янських елементів українського весілля. Певною мірою це стосується й обрядів, що супроводжували виплітання шлюбних барвінкових вінків для молодих. В основному, вони були поширеними в Карпатах, на Закарпатті, Подністров'ї та Поділлі. Поза межами України вінкоплетини збереглись також у поляків, словаків, чехів, сербів.

Урочистий обряд виготовлення для наречених вінків відбувався напередодні весілля на дівочому вечорі у молодої. Часто, однак, саме вінкоплетинами розпочинались у лемків усі шлюбні церемонії першого весільного дня. Залежно від місцевого звичаю збирати барвінок йшла сама молода або її дружки зі старостою. В деяких закарпатських селах по барвінок вирушала кожна весільна дружина на чолі з молодими й музикантами. Господині, в городі якої його зрізали, дарували хліб та горілку, перед збиранням барвінок кропили свяченою водою.

Ой пой, Боже, до нас,
Тепер у нас горазд,
Тай ти, божая Мати -
Віночки починати,
Тай ти, Божий крижу,
Не минай нашу хижу.
Горі, сонічку, горі,
Війся, віночку, скорі:
На гладку головочку,
На щасливу долечку.
Подай, мамко, иголку,
Тай ниточку із шовку -
Ушити часничок
На золотий віночок...

Під подібний пісенний супровід староста благословляв барвінок та кропив його свяченою водою і свашки, серед яких не мало бути вдів, або дружки приступали до виплітання вінків для молодих. Щоб забезпечити їм щасливе подружнє життя, достаток та охоронити від усього злого, до вінків вплітали вівсяне колосся, часник; пелюстки барвінку прикрашали позліткою і мазали медом.

Виготовлені вінки за традицією клали на хліб. У закарпатських селах свашки тричі обходили з ними довкола столу або ставали в коло і пританцьовували. В с. Кружльовій Свидницької округи старша дружка підносила їх нареченій, а та у відповідь промовляла: "Дякую вам, дівочки, за тоти віночки, жебисте до рока шитки били невісточки". Барвінок, що залишився після вінкоплетин, тут пускали за водою в місці злиття двох потоків (символ з'єднання двох людських доль). Крім того, як і в багатьох інших лемківських селах, його використовували для прикрашання вікон хати різними візерунками (сердечка, хрестики, квіти, ініціали молодих тощо).

Задавнім загальнослов'янським звичаєм, що символізує прощання нареченої з дівоцтвом, після вінкоплетин під спів ліричних пісень дружки розплітали їй косу і вдягали у весільне вбрання. Барвінковий вінок, за традицією, клав молодій на голову її батько віруваннях цей весільний атрибут передусім виступає уособленням дівочої цнотливості, не одягали його "переспанці" (покритці) чи вдові, які були завиті в хустку.

Допомож нам Боже, і Ти, Божа Мати
В щесливу годину весіля зачати.
В щесливу зачати, в щесливу скінчити,
В щесливу годину ту пару злучити

Такими пісенними побажаннями та святковим застіллям розпочинався весільний обряд в домі молодого. Після завершення частування в деяких селах Північної Лемківщини кожен з присутніх клав на тарілку з хлібом гроші, які призначалися для молодих, музикантів та для жертвування в церкву. Врешті, після прийняття батьківського благословення на шлюб наречений разом з усіма весільними гостями вирушав до оселі молодої. Інколи весільні дружини парубка та дівчини порізно відправлялися відразу до церкви на вінчання. Весільний похід до нареченої очолювали староста, молодий із дружбами, музиканти (переважно - 1-2 скрипки, контрабас і бубен) та хоругвоносець ("копіяш", "заставник") із весільним знаменом ("застава", "копія", "кірагов"). Полотнище хоругви зшивали з кількох кольорових хустин, прикрашали її стрічками, квітами, хмелем, барвінком. Угорі на древко чіпляли дзвінок або яблуко з пір'ям.

Крім теренів Карпат і Закарпаття, хоругва як атрибут народного весілля відома також на Волині. За своєю формою та набором прикрас цей весільний знак подібний до відповідних атрибутів словаків, хорватів, сербів, болгарів, румунів.

За традицією, яка на Спищині та Старолюбовнянщині збереглась відповідно до 50-х і початку 80-х pp. XX ст., молодий та його дружби їхали верхи на святково прибраних конях. Подібний звичай побутував у минулому і серед мешканців Північної Лемківщини (Сяноччина).

Коли молода мешкала в іншому селі і дорога до її дому була надто далекою, весільні гості виїзжджали на возах чи санях, які прикрашали зеленню та стрічками. Кожен із учасників походу на грудях мав весільну відзнаку - гілочку барвінку чи стебельце вівса, квітку.

При наближенні до весільного дому "свати" ("сващенники", "сватебчани") сповіщали про свій прихід голосним співом, криками та пострілами з пістолів. Зупинившись перед зачиненими дверима дому молодої, гості удавано погрожували спалити чи зруйнувати хату господаря:

Дайте же нам, дайте,
Вашу молодицу,
Бо вам розваляме
Хижу і пивницу

(с. Нижня Полянка Бардіївського округу).

У подібних намірах в символічному вираженні простежуються пережитки давньої форми шлюбу через викрадання молодої. "Войовнича" дружина молодого намагається силою доступитися до дівчини, а рід нареченої "обороняє" її від імітованого нападу.

Традиційний опір весільним гостям долався лише після тривалих переговорів між сторонами. У селах Пряшівщини староста хлопця був змушений відгадувати загадки та засвідчити свої повноваження показом старості молодої ("видавца", "молодий староста", "маршалко", "наставник") рушника, подарованого парубкові на заручинах. Лише після цього у сватів приймали хліб і горілку й урешті пускали через поріг.

Як і раніше при заручинах, у цей час у хаті відбувалась характерна для весільних обрядів багатьох європейських народів "підміна нареченої", що, очевидно, було одним із проявів захисної магії. До гостей виходила удавана молода, роль якої виконувала її дружка або літня жінка, циганка чи перевдягнутий за жінку парубок. Гості щоразу не погоджувались на таку підміну, запевняючи:

Не тота, не тота наша,
Бо наша на личко краша.
Наша била, як єличка,
Чорні брови, біли личка,
А гамбочки, як ягоди,
Што їх бошькал наш молодий.

(с.Курів Бардіївського округу)

Урешті за третім разом виводили молоду, яка вклонялася нареченому і пришивала до його шапки нове "пірко" чи барвінковий вінок, а до чуги з правого боку чіпляла букетик з білими стрічками. Натомістьмолодий дарував нареченій хустку і платив за неї дружкам чи братові молодої "викуп" (символічний залишок архаїчної форми шлюбу через купування). Дружки прикріпляли до головних уборів та лейбиків дружбів весільні відзнаки і разом з молодою оперізували старостів або й кожного зі сватів рушниками.

В деяких селах Північної Лемківщини за традицією молода старостам і дружбам чіпляла до камізельок білі хустини, а рушники батьки молодої підносили лише свашкам нареченого. Ті в свою чергу дарували матері дівчини коровай. У с. Крампній Ясельського повіту його згодом передавали туди, де мало відбутися наступне весілля. Траплялося, що такий "мандрівний" обрядовий хліб обслуговував декілька весіль підряд.

Одним з найважливіших санкціонуючих обрядів українського, і, зокрема, лемківського весілля, був обряд спільного посаду молодих за весільним столом. За своєрідним звичаєм, який побутував також на теренах Бойківщини, на почесне місце під іконами (на куті чи в центрі стола) молоді переходили зверху через стіл. На Горличчині вважали, що завдяки цьому його ніколи не полишатиме достаток (с. Розділля). Згодом, перед відходом до шлюбу, молоді тричі обходили довкола стола, щоразу цілуючи кожен з його кутів. Подібний звичай побутував і серед населення інших українських і слов'янських земель.

Як і скрізь в Україні, на Лемківщині на столі перед молодими клали весільне деревце. Часто його встромляли в середину короваю. В с. Странянах Старолюбовнянського округу "ріщка" зберігалася в ньому доти, поки молоді за якийсь час повністю не з'їдали обрядового хліба. Ніхто з домашніх упродовж тижня не смів покуштувати й крихти весільного "куха", щоб не відібрати в подружжя любові.

Після нетривалого застілля відбувався урочистий обряд благословення молодих на шлюб. Батьки і родичі молодої сідали посеред хати на довгій лаві, в деяких селах мати тримала в руках хліб та запалену свічку. Староста зазвичай виголошував промову, у якій від імені наречених дякував батькам за виховання, просив їх дарувати дітям усі провини. Молоді тричі вклонялися батькам або ставали перед ними на коліна, а ті благословляли їх хлібом, який огортали прядивом чи рушником.

При благословенні на шлюб сироти в піснях прохали допомоги в ЇЇ покійних батьків. Звертання до померлих предків, що, за давніми уявленнями, також незримо присутні під час святкових урочистостей, проступають і в традиційному пісенному "скликанні роду" на обряд благословення :

Еи, схожайся родина,
І з гір'я, і з поділья,
З сємого поколінья.
Єсть ту родиноньки,
Як в полю калиноньки.
Треба стольця широкого -
Бо ту роду великого!

Урочисті проводи молодих до шлюбу супроводжувались здійсненням низки магічних обрядів. Зокрема, на подвір'ї господи мати дівчини за традицією кропила всіх весільників свяченою водою; раніше при спорядженні весільного поїзда до молодої таку ж дію чинила і мати нареченого. В обох випадках, а також пізніше при зустрічі молодих зі шлюбу мати дівчини чи хлопця одягала кожуха, вивернутого шерстю назовні. У традиційних уявленнях лемків та мешканців інших українських і слов'янських земель цей обрядовий символ виступає уособленням майбутнього багатства та плідності молодих. Водночас на Лемківщині, як і в окремих місцевостях Полісся, кожух вважали також оберегом, що здатен охоронити їх від дії злих сил. Магічно-охоронне значення, очевидно, мав і звичай, за яким у той чи інший момент обряду молоді виходили з оселі під аркою зі схрещених топірців чи шабель, які тримали над дверима дружби. За іншим звичаєм, ці предмети клали навхрест на порозі.

Низка дій, які традиційно виконували перед шлюбом і власне під час церковного вінчання, були спрямовані на забезпечення молодим майбутнього господарського благополуччя. Наприклад, подекуди на Спищині та Сяноччині під кожен хатній поріг, який молоді переступали, клали гроші. В багатьох північнолемківських селах монету, зерна пшениці, а також пір'я (щоб велися гуси) мати поміщала нареченій у взуття. Крім того, давала їй до пазухи вузлики з різним насінням, пряжу, цукор, шматок хліба, який молоді з'їдали відразу після вінчання. Загальнопоширеним на теренах Лемківщини був звичай, за яким дружка чи свашка тримала в церкві над молодими буханець, перев'язаний прядивом ("жеби са їх хліб фурт тримал"). На Сяноччині хліб нареченим клали й під весільний рушник, на який вони ставали в церкві.

Деякі магічні дії, які належало виконати перед і під час вінчання, були пов'язані з майбутнім дітонародженням молодої. Зокрема, у південнолемківських селах наречена вкладала собі до взуття біб або ячмінь, коли хотіла мати хлопців, або ж квасолю чи пшеницю, якщо бажала донечок. Щоб народжувати тільки синів, дорогою до церкви вона також мала подивитися на буковий ліс. Для цього ж музикант-скрипаль вдаряв її смичком по плечі.

Щоб забезпечити нареченій легкі пологи, в деяких закарпатських селах молодий переносив її через церковний поріг на руках. З тією ж метою біля вівтаря вона розв'язувала всі вузлики на своєму вбранні, а при покладанні на Євангеліє рук, подумки промовляла: "Сята Євхаристия мати, дай мі легко діти мати". Як і в селах Північної Лемківщини, при виході з храму молода випускала з пазухи на землю яйце,- "жеби так легко діти мала, як тото яйце випало".

Оскільки в народі вірили, що магічними заходами в перший день шлюбу можна вплинути на подальше подружнє життя, за допомогою певних дій молода також сподівалася забезпечити своє верховенство в сім'ї. Зокрема, при виході з дому на порозі намагалась наступити коханому на ногу, пізніше - першою переступити церковний поріг чи встати з колін після шлюбної присяги, покласти свою руку на Євангеліє зверху руки молодого тощо. Ряд традиційних обрядодій, пов'язаних із майбутнім одруженням, під час шлюбної церемонії виконували дружки. Так, щоб незабаром також стати під вінець, при вході молодої до церкви вони хапалися її спідниці. Пізніше з тією ж метою ставали на весільний рушничок чи разом з дружбами споживали по шматочку "бальця", який тримали над головою молодих. У свою чергу молода після шлюбної присяги скидала зі своїх подруг вінки чи вдаряла їх весільним рушником тощо.

Шлюбна церемонія здавен була оповита значною кількістю народних повір'їв. Наприклад, коли на шляху до церкви дорогу весільному походові переходила жінка, вважали, що молода не матиме дітей. Якщо під час вінчання комусь з молодят падав з голови вінок або згасала свічка в руці, вірили, що невдовзі його чекає смерть. Ледь жевріючі свічки віщували подружжю хвороби, а тріскуне палахкотіння чи сильне скапування воску - неминучі сварки і сльози. Подібні повір'я, а також різні засоби магічного впливу на подальшу сімейну долю молодої та її подруг зустрічаємо і в інших етнолокальних традиціях.

За давнім звичаєм, який у XIX - початку XX ст., в основному, побутував на теренах Північної Лемківщини, після вінчання кожен з наречених разом зі своїми гостями повертався до власного дому, і лише згодом, після святкового обіду, молодий вирушав до дружини. При цьому всі обрядодії розгорталися за лередшлюбним сценарієм (благословення сина і урочисті проводи весільників батьками молодого, переговори на порозі хати нареченої, її підміна і викуп тощо).

У багатьох випадках після вінчання обидві родини відразу вирушали до оселі молодої. На подвір'ї з хлібом в руках, а часом - і з ключем від хати, повінчаних зустрічала її мати. Зазвичай тут же наречених пригощали горілкою, яєчнею, молоком. У с. Розділлі Горлицького повіту хрещена мати дівчини виливала рештки молока позад себе, "шоби вшитки біди молодят обминали і позаді ся залишали". Щоб молодих ніколи не полишав достаток, у с. Зарічевому Перечинського р-ну у хаті за порогом їм під ноги стелили гуню.

Після урочистої промови старости та спільної молитви всіх присутніх у домі гостей розпочиналось святкове застілля. Традиційні весільні страви подавали відповідно до встановленої місцевими звичаями послідовності. Однією з основних обрядових страв лемківського весілля був сир. Часто на стіл його подавали найперше. Обрядове вживання сиру збереглося і в інших місцевостях України, а також, наприклад, у росіян, поляків, лужицьких сербів, словенців.

Молоді, які впродовж усього весілля їли однією ложкою і з однієї тарілки, передусім споживали мед та яєчню, зварену на молоці. Щоб подружжя ніколи не розлучалося в с. Белеївцях Свидницької округи до останньої додавали дещицю зішкрябаної з ярма деревини. "Жеби ґаздівство догори ішло", першу чарку горілки наречені виливали на стелю.

У деяких селах частування молодих обрядовими стравами відбувалося окремо від усіх гостей, у коморі. Такий звичай, що був відомий і в інших регіонах України, символізує єднання подружньої пари.

Після завершення святкового застілля надвечір надходив час переїзду молодої дружини в дім чоловіка. Кожен з гостей нареченої обдаровував її грішми, а дружки підносили їй і дружбам подарунки. Врешті староста виголошував промову, в якій дякував батькам за пригощання і просив їх простити дочці всі гріхи ("одпрошування молодої"). Батьки і родичі дівчини, які зазвичай не брали участі в церемоніях прийняття її в родину чоловіка, благословляли молодих хлібом, а хор дружок тужливо приспівував:

Будеш ти, мамичко, горенко плакала,
Як ти буде єдна ложка оставала.
Ложка оставала і в полю робота,
Будеш ти, мамичко, велика сирота.

(с.Хмельова Бардіївського округу).

Водночас свашки молодого спонукали дівчину пришвидшувати прощання і нагадували батькам про посаг, який вони мають дати за дочкою:

Складай, мамусь, складай
До скрині прибори,
Бо юж поїдеме
До чужой комори /.../
Виводжуй, татусю,
Корови зо стайні,
І тоти волоньки,
Што сут в стайни крайні.

(с.Розділля Горлицького повіту).

Під подібні ладканки дружби виносили з хати "викуплене" у сестер молодої придане: скриню з одягом, перини, подушки, рушники, полотно та інші речі домашнього вжитку. Часто (за умови, що це не буде помічено) "свати" брали будь-як, і побутові чи господарські предмети, які потрапляли під руки. Деколи вдавалось нишком вивести з господи курей, гусей, овець, які одразу з повним правом переходили у власність нової сім'ї.

Транспортували придане різними способами: дружби чи двоє родичів парубка несли його на плечах або ж посаг складали на віз чи сани. Молоді, що, як і в інші ритуальні моменти, трималися за кінці однієї хустини, йшли пішки або разом з весільниками сідали на віз чи сани. В с. Воля Мигова на Сяноччині урочистий від'їзд молодих на возі відбувався навіть тоді, коли батьки парубка проживали по сусідству.

У деяких південнолемківських селах на віз із посагом кидали старі мітли, "жеби са дівки так скоро вимели ("оддали") з валалу, як тоти мітли зметени" (с. Гавай Свидницького округу). Щоб невдовзі так само стати на шлюбну дорогу, в інших селах дівчата до колеса прив'язували веретено з пряжею, що тяглася за возом. Мабуть, з тією ж метою на Сяноччині дружка знімала з голови вінок і кидала його услід за молодою.

За локальним звичаєм, що побутував на теренах Ясельщини, весільний почет вирушав до молодого із запаленими свічками, які приготували батьки дівчини. У с. Рівному Свидницького округу до хати молодого весільники приходили завжди знизу догори, "жеби і ґаздівство фурт йшло догори". Якщо оселя дівчини була розташована вище від домівки парубка, весільна дружина спочатку вирушала в нижній кінець села, а далі поверталася назад.

Ще одна своєрідна традиція побутувала в с. Якуб'янах Старолюбовнянського округу. Після від'їзду від молодої весільний похід (молодий і дружби верхи на конях, наречена - на возі з приданим) тричі об'їжджав довкола церкви. Така традиція, очевидно, є однією з пережиткових форм прадавнього звичаю вшанування святого місця.

За звичаєм, що був поширений серед багатьох народів Європи, по дорозі весільникам влаштовували перейму. Парубки, які не брали участі у весіллі, перегороджували шлях колодою і вимагали в молодого викупу ("мито") за наречену. На думку багатьох дослідників, у зазначених діях простежуються залишки архаїчної форми шлюбу через викрадання молодої, право на яку заявляли всі члени молодіжної громади.

Традиційні обрядодії в домі парубка були спрямовані на приєднання невістки до нового роду і розпочинались її врочистою зустріччю свекрухою. Прийнявши від дівчини коровай, у селах Південної Лемківщини мати обсипала молодих зерном (хмелем, барвінком, цукром, грошима). В с. Нижньому Мирошеві Свидницького округу, крім того, вона помазувала невістці медом уста і промовляла: "Жебись єс, моя мила невісто, така солодка била ґу мі, як тот мід".

Увійшовши з хлібом на голові до хати, наречена тричі за рухом сонця обходила довкола столу і на знак вшанування цього священного символу сімейної єдності та достатку тричі цілувала кожен з його кутів. Крім того, "віталася" з піччю, почергово доторкаючись її руками, спиною і грудьми. В с. Вапенику на Свидниччині далі молода пригощала родичів чоловіка обрядовим хлібом, а діти співали:

Крайте балец, крайте,
І нам кушчік дайте.
Будеме кусати,
Хлопця колисати.

Традиційні дії, які з метою приєднання невістки до нового роду здійснювали в селах Північної Лемківщини, візначаються різноманіттям магічних прийомів, спрямованих на забезпечення господарського благополуччя нової сім'ї. Мати вітала молодят хлібом-сіллю, обсипала їх зерном і заводила невістку до хати, одягнувши їй на плечі свого кожуха. Далі клала перед нею на столі паляницю або підводила дівчину до печі, в якій знаходився хліб, і бажала, щоб він ніколи не полишав її нової господи. Зі свого боку в деяких селах невістка розсипала по хаті зерно або клала на стіл горщик з пшеницею, принесений з дому, разом з молодим обходила довкола столів і цілувала покладені на них хліби тощо.

Для того щоб швидше звикнути до нового сімейного вогнища, на Новосандеччині наречена торкалася печі. За своєрідним звичаєм, який побутував у с. Розділлі Горлицького повіту, молода господиня відразу розводила в ній вогонь, а далі разом з молодим тричі оберталася довкола, щоб на новому місці господарство добре "крутилося".

Різноманітні обрядові дії, пов'язані із прилученням молодої до нової сім'ї, вшануванням нею стола та домашнього вогнища, побутували і серед мешканців інших українських і слов'янських земель. Давньою слов'янською традицією є обрядове використання у весільному дійстві зерна, хліба, меду. За народними віруваннями, ці магічні предмети здатні наділити подружжя багатством, плідністю, здоров'ям, сімейною злагодою.

Ряд магічних обрядодій, які виконували з прибуттям нареченої до чоловіка, були пов'язані з її майбутнім материнством. Так, щоб молода дружина привела на світ багато дітей, у південнолемківських селах її зазвичай обсипали зернами рису. Крім того, на порозі дому дівчина із запаски опускала додолу яйце, щоб легко народжувати дітей. Якщо ж до певного часу молода не бажала вагітності, їй належало кинути в криницю замкнену колодку і промовити, через скільки років вона хоче стати матір'ю.

За звичаєм, загальнопоширеним серед населення лемківських теренів, під час весільного застілля на коліна молодій садили малолітнього хлопчика, щоб її першою дитиною був син. У с. Рівному Свидни- цького округу молода, сідаючи за стіл, присідала собі три пальці,- "жеби мала двох хлопчіск, а третьу дівку".

Після ритуалізованого прийняття нареченої до нової родини, молоді та гості сідали до столу і розпочиналась весела весільна гостина. За деякий час для молодят лаштували шлюбне ложе, староста запалював свічки і разом зі старшим дружбою та свашками відводив їх до комори, стодоли чи на "під" (горище) спати. Ладкальниці застерігали:

Підеш ти, Маричко, підеш на пуд спати,
Не дай си з голови златий вінок зняти.
Крачай ти, Маричко, із кулка на кулок,
Не дай собі зняти свуй зелений вінок.

(с. Старина Старолюбовнянського округу).

Для забезпечення молодим плідності і нерозлучного подружнього життя та для охорони їх від дії злих сил у селах Південної Лемківщини свашки клали під постіль різні магічні предмети: ярмо, борону, яйце, часник і т.ін. Спонукаючи молодих до зближення, ладкали:

Положте, положте пуд молоді ярмо,
Жеби вни не спали першу нічку дармо.

(с. Руський Грабовець Михайлівського округу).

Староста обсипав постіль вівсом, благословляв ЇЇ "чеканом" (топірцем) і клав його нареченим під подушку. Інколи першим у ліжко влягався дружба і лише після отримання "відступного" (викупу) звільняв місце молодому.

Практика викуплення шлюбного ложа молодими була відомою і на теренах Північної Лемківщини. Крім того, тут задля забезпечення достатку та плідності наречених дружби на хвильку клали на них борону, плуг, прикривали сніпками і символічно "обмолочували" тощо. В деяких селах перед "покладинами" їм також давали з'їсти по половинці булки чи яблука, яким була увінчана верхівка весільного деревця.

За давнім слов'янським звичаєм, що символізував підлеглість жінки у шлюбних відносинах, молода, залишившись наодинці зі своїм чоловіком, передусім знімала йому чоботи, знаходячи в них для себе кілька монет. Наречений у свою чергу допомагав дружині роздягнутися, уважно оглядаючи її сорочку, у якій не мало бути зав'язано ніяких вузлів. Остання пересторога, ймовірно, зумовлена острахом перед чарами, що могли б призвести до втрати молодим сексуальної сили.

Заходами, пов'язаними з улаштуванням для молодих першої шлюбної ночі, завершувались у лемків обрядодії першого весільного дня. Наступний день розпочинався з перевірки господарських умінь невістки. Вона мала замести хату, побілити піч тощо.

Невдовзі після сніданку (за іншими варіантами - перед "покладинами" чи наприкінці весілля) відбувався один із найдраматичніших обрядів - зняття весільного вінка молодої та пов'язування її жіночим головним убором ("почепини", "почіпчини", "чепини", "чепіння"). Зазначені дії символізували приєднання дівчини до групи заміжніх жінок. З цього моменту впродовж подальшого життя вона більше не мала права заплітати коси:

Волося, волося, біленьке волося,
Більше вже не буду сплітати тя в косу,
А лем буду тебе в гору окручати,
Буду за тобтою гіркенко плакати.

(с.Снітниця, Гладишів Горлицького повіту).

При здійсненні цього давнього слов'янського обряду молоду переважно садовили на коліна нареченому або на коновку з водою. Зверху відро накривали подушкою, щоб у молодої були легкі пологи чи щоб вона була такою "м'якою" свекрусі, як подушка. За своєрідним звичаєм, у деяких закарпатських селах при почепинах дівчина сідала на ярмо (символ нерозлучності молодої пари). В тих чи інших селах до рук їй давали обрядовий хліб або миску пшениці із запаленою в ній свічкою тощо.

Зазвичай весільний вінок знімали з молодої свашки, на Пряшівщині часто таку місію виконував старший дружба. Заплативши нареченій викуп за вінок, знімав його топірцем або ножем і, пританцьовуючи, затинав у сволок (або завішував на весільну хоругву чи чіпляв до свого капелюха). Далі свашки робили молодій зачіску заміжньої жінки, укладаючи волосся на обруч ("химля", "гимла", "хімля", "хомівка", "хомевка"). Щоб молода мала "солодке життя", часто його виготовляли з прутика яблуні, що родила солодкі плоди.

Обрядову дію покривання волосся молодої чепцем та хусткою переважно виконувала старша свашка або сам наречений. В деяких закарпатських селах перед цим обов'язково дмухали на чепець для того, щоб охоронити молоду від уроків. Не бажаючи розставатися з дівоцтвом, молода, за традицією, кілька разів зривала "чепець" з голови. Подекуди зверху хустки нареченій знову накладали шлюбний вінок, який знімали лише надвечір з приходом "приданів" - родичів і гостей нареченої.

У селах північної Лемківщини після почепин молодої дружки розпочинали танець у її шлюбному вінку. У цей час свашки від імені нареченої ладкали:

Юж наділа на голівку
Я білу хусточку,
Таньцуйте сой тепер, дівки
У моїм віночку.
Таньцуйте сой, таньцуйте сой,
Ви, гудаци, грайте,
А ви ся мі, товаришки,
Скоро оддавайте.

(с. Мисцова Коросненьського повіту).

При обряді почепин традиційно виконували низку дій, пов'язаних із майбутнім дітонародженням жінки. Наприклад, у багатьох селах молодій на коліна садили хлопчика, сподіваючись, що в майбутньому вона приводитиме на світ лише синів. З тією ж метою в Лікіцарах Перечинського р-ну молоду "чіпчила" свашка, яка сама народжували тільки хлопців, а в с. Фіяші Свидницької округи всі гості з'їдали по шматочкові вареного півня і починали кукурікати.

Тема материнства молодої виразно проступає і в ладканках, що супроводжують цей обряд:

Чепте-лем єй, чєпте, до нового чепця,
Жеби колисала на тераз рік хлопця.
Хлопця колисала, дівча повівала,
Жеби нам до рока двоє діти мала.

(с. Орябина Старолюбовнянського округу).

Пізрий сой,
Марисьо Вгору до повали,
Жеби твої діти Сиві очка мали.
Пізрий, Марись, пізрий
Вгору до трагаря,
Жеби-с виховала Сина, як цісаря.

(с. Розділля Горлицького повіту).

Після обряду почепин молода переодягалася у вбрання заміжньої жінки, а наречений вбирав нову сорочку, яку він отримав від неї в подарунок. На шлюбній сорочці свашка чи молода намагалися зв'язати рукави, сподіваючись, що завдяки цьому чоловік ніколи не битиме своєї дружини. З тієї ж причини в с. Зарічевому Перечинського р-ну наречена, сідаючи при почепинах на коліна молодого, намагалася "присісти" йому руки.

Після почепин (подекуди - наприкінці весілля) відбувався тривалий і виснажливий для нареченої ритуальний "рядовий танець" ("молодин танець", "щоровий танец", "чепчений танец", "до чепин"). Починаючи від старости або свашки чи свекрухи, його почергово танцювали з нею всі весільні гості. При цьому кожен з них обдаровував молоду грішми.

На південних теренах Лемківщини ще до Першої світової війни участь у "шоровому танці", який символізував прийняття нареченої до нового родового колективу, брали лише чоловіки - родичі молодого. При цьому в деяких селах право стати першим у парі з нареченою належало тому, хто заплатив за це більший викуп.

Обдарування молодої грішми підчас ритуального танцю було своєрідною формою матеріальної підтримки громадою новоствореної сім'ї. З цією ж метою в с. Завадці Списького округу після почепин уся весільна молодь вирушала в село збирати для неї своєрідну данину (зерно, льон, картоплю тощо). Недогледівши якоїсь дрібної речі на своєму місці, той чи інший господар платив за неї викуп грішми, які віддавали молодим.

Передавали їм і ту невелику суму, зібрану під час улюбленої на Пряшівщині весільної розваги "ковання невіст". У найбільший розпал весілля чоловіки та парубки вимазували дівчат і жінок сажею та, роззувши, "кували" їх по п'ятах пральником. За ретельно виконану роботу "підкована" мусила заплатити "ковалеві" грішми та поцілунком. Подібні весільні ігри, ритуальний еротизм яких мав, на думку дослідників, магічно вплинути на плідність молодих, побутували в минулому й у словаків, чехів. Різними ігровими дійствами супроводжувалось весілля й у південнослов'янських народів.

Тією чи іншою мірою в традиційній весільній звичаєвості українців та інших слов'янських народів збережено й архаїчний магічний обряд вмивання молодих. На теренах Карпат такий звичай найдовше зберігався на теренах Бойківщини та власне на Лемківщині. Невдовзі після покривання нареченої усе весілля відправлялося до ріки, співаючи:

Ідеме, ідеме на ту Латорицю,
На ту Латорицю, мити молодицю.
Ідеме ся мити, будеме ся котити,
Ачей ся нам буде добра воля снити.

У піснях, приурочених до цього ритуального моменту, наголошується на очищально-продукуючому значенні таких дій:

Ать Йордан, Йорданиця,
Милася молодиця,
Милися діти, мили,-
Би здоровенькі били.
В пазушки ся втирали, -
Би гарні діти мали.

(с. Дара Гуменецького округу).

У народі вмивання вважали також своєрідним освяченням шлюбу, обрядом, підчас якого на молодих сходить боже благословення. Не випадково, мабуть, в одній із ладканок зустрічаємо:

.. .Де ся Марися мила
Там Пресвятая Діва биле.

Ритуальне вмивання молодих супроводжувалось низкою своєрідних обрядодій, піснями, веселощами. За традицією, староста чи дружба благословляв воду топірцем, до якого в деяких закарпатських селах чіпляли спеціально виплетений барвінковий вінок. Молоді вмивалися водою, що стікала з нього чи з шабель (топірців) дружбів, і витиралися сорочками одне одного. Услід за подружжям вмивалися всі весільні гості. При цьому на Пряшівщині кожен з них кидав у ріку свої весільні відзнаки, а дружби і дружки пускали за водою вінки та букети й за їхнім плином ворожили про своє майбутнє одруження.

Після завершення обряду вмивання молода господиня набирала у коновку води і після повернення додому з метою охорони від всього злого кропила нею обійстя та хату. У таких діях, які зустрічаємо у весільних обрядах населення різних місцевостей України, засвідчено традиційне сприйняття молодої як особи, яка має оберігати та примножувати добробут нової родини.

В с. Старині Старолюбовнянського округу після повернення з ріки всі весільні гості перед порогом дому з охоронно-очисною метою (в пізніших народних поясненнях - "жеби са осушили") перестрибували через вогнище. Натомість, скажімо, в поліських, наддніпрянських, подільських, волинських селах такі дії відбувалися дещо раніше: під час приїзду нареченої до господи чоловіка.

Завершальними актами народного весілля були традиційні дійства, що відбувалися після приїзду до оселі молодого родичів і гостей нареченої. Перед "приданами" ("приданці", "пропійники", "пропійці") традиційно зачиняли двері і лише після тривалих пісенних перекорів впускали до хати та запрошували за стіл. Гості відмовлялися від пригощання і закликали:

Вийди, Ганьо, вийди з нами ся вітати,
Приніс няньцьо дари, не мать кому дати.
Приніс няньцьо дари, не мать кому дати,
А мамця хусточку на свою дівочку.

(с. Нижній Комарник Свидницького округу).

Після безуспішних спроб "підміни" з комори виводили невістку, яка найперше цілувала матір і приймала з її рук батьківський хліб, а далі віталася з усіма родичами. Кожен з них кидав при цьому їй у запаску гроші. За звичаєм, що побутував на Пряшівщині ще до середини 40-х років XX ст., молодій приносили також "дарник" ("куділь") - ялинку, на гілки якої кожна родичка чіпляла свій подарунок: стрічки, чепці, хустки, полотно тощо.

У селах Північної Лемківщини "приданці", до яких молоді виходили із запаленими свічками, обдаровували їх грішми на порозі дому. Згодом після святкової трапези кожна родичка почергово клала старості на тарілку хустку, полотно або монети для молодої.

Залежно від місцевого звичаю, після почепин чи митвин або наприкінці весілля староста ділив коровай, а молода пригощала ним та обдаровувала різними подарунками (сорочки, хустки, полотно, стрічки тощо) найближчих родичів чоловіка. На Горличчині на знак об'єднання двох родів наречена частувала їх однією половиною "бальця", а другою пригощала своїх рідних.

Весільне дійство, що супроводжувалось жартівливими пісенними переспівами між обома родинними таборами, танцями, пригощанням традиційними стравами, тривало до пізньої ночі. Над ранок староста виголошував прощальну промову, дякував господарям за весільну гостину, а нареченим бажав щасливого подружнього життя. На завершення весілля всі гості співали молодим та їхнім родичам "Многая літа".

Наступного дня відбувалися "поправини" ("сващини"). До оселі молодого знову сходились усі його гості або лише найближчі родичі, сусіди, старости, свашки та інші весільні чини. Завершальним акордом післявесільних дій була "гостина" ("відвідини", "поправини"), яку через тиждень у неділю влаштовували для родичів, сватів, одружених і провідних учасників обряду батьки нареченої.

У сучасному лемківському весіллі відбулося чимало змін. Зокрема скоротилась тривалість весілля, а тому порушилась і зазнала спрощень хронологічна та структурна цільність обряду; послабились його магічна і правова функції; вийшли з ужитку традиційний весільний одяг і низка обов'язкових ритуальних атрибутів; змінився музичний супровід обряду та затратились давні обрядові пісні й танці тощо. Незважаючи на це, народне весілля ще й дотепер значною мірою зберігає традиційну основу і не втратило своєї етнографічної самобутності.

Гузій Р., Вархол Н., Вархол Й., Остапик О.

Джерело: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 с.




Залишити коментар



Ми щиро сподіваємось, що всі Ваші мрії ми втілимо у життя!