Сватання по-українськи

Цікаво відбувається в українців сватання. Старости, заходячи в хату, де живе дівчина, "шукають" куницю, білицю тощо. Відтак старости й запрошені гості біля столу бавляться, а коли вже набавилися, встають з-за столу, хрестяться і вголос моляться, потім сідають на хвилину і, уклонившись тим, що сиділи ліворуч і праворуч, встають знову всі разом і, звертаючись до ґаздів, говорять: "Дай, Боже, здоров'є та ласку Божу, абисте діждали і до найменшого старостів приймати, а померлим дай, Боже, царство небесне, а вам продовжи, Господи, віка, вменчи гріха, амінь!"

Така вже традиція в українського народу, що виробилася упродовж тисячоліть: коли українці починають якусь добру справу або свято, то завжди згадують про тих своїх родичів, які відійшли від них. Найбільше побажань можна почути на українських весіллях. Зокрема, як князь, княгиня та дружби в Космачі тричі обходять навкруг стола, нанашка (хрещена мама) вінчує молодого так: "Аби Бог поміг тобі, Онофріку, з твоєв чічков-дружиною ґаздувати і діти свої вінчити так як я тебе згодувала і тепер вінчию бервінковим вінцем, щистім, здоров'їм, віком довгим, абис був чесний - як Божий дар, великий - як Божий хліб, світлий - як Божа свічка, веселий - як соловейко в кідрині, гордий - як ґотур в Лисині! Поможи, Боже!"

Коли молодята з хлібом-сіллю просять весільних гостей у Космачі до повниці, то гості, перед тим, як випити чарку оковитої і вручити молодим дарунок, бажають їм, тримаючи в руці чарку: "Абисте були такі ґречні, чесні, величні, як ця повниця! Абисте мали кілько коров та овець, кілько тут є дзеренець, а в кожній кутині - по дитині, серед хати - ніде стати, на печи - ніде лічи, веселі - як весна, багаті - як осінь, здорові - як зима, файні - як літо, високі - як лози, скакливі - як кози! Дай вам, Боже, здоров'я!"

Треба підкреслити, що в цей час князь або княгиня тримають у руках тарілку із збіжжям, а на тому збіжжі - колач. Хліб в українців - святиня, і його вони дарують усім щедро, як і свої побажання. На весіллі молода дивиться крізь дірку в колачі. "Береза" (у молодої брат, у молодого - дружба) з весільним деревцем виходив з хати, за ним молода (молодий) і гості. На подвір'ї мати обсипала їх пшеницею. Молода, сівши на коня, дивилась крізь колач, прив'язаний на правій руці, на чотири сторони світу. Коли вона дивилась на схід, їй бажали: "Абис була як зоря красна", коли на захід, мати казала: "Абис була як сонце щасна!", коли на північ, до неї наближався батько і казав: "Не знай ніколи ні зими, ні нужди!", коли на південь, дружки їй бажали: "Та й пишно, та й мило, та й тепленько в груди!" За цими словами весільний похід рушав до церкви. А вже згодом, після вінчання, брат проводжав сестру (княгиню) в дім чоловіка (князя) і напучував її бути ввічливою в стосунках зі свекром та свекрухою. Ось строфи із весільної пісні зі Львівщини:Ладо, ладо! Брат сестроньку за стіл веде,

Та ще заздалегідь до весільного обряду українці печуть коровай. А там уже всіляких зичень ціла копа. Жінки, які випікають коровай, адресують припічку одне з таких побажань:

І вже згодом мати княгині зустрічала коровай на порозі хати. Свахи тричі приспівували. Як на Поділлі:

Таким чином, до кожного українського дійства були спеціальні пісні, спеціальні побажання, у здійснення яких українці вірили і вірять. Власне, оця українська зичливість і робила нашу націю однією з найкультурніших у Європі. І нині ми все дужче відчуваємо, як багато втратили в нашій культурі, в нашій історії. Українські весілля під впливом Росії на Слобідській Україні, в Таврії та на Поліссі звелися в основному до виголошування одноманітних тостів і вигуків "гірко!" Весілля відбуваються в основному в ресторанах, частіше під магнітофони, а весільні гості соромляться заспівати старовинної весільної пісні, бо їх обізвуть "селом". І оті прекрасні віншування поступово забуваються, відходять. Ми навіть не підозрюємо, який дорогоцінний скарб втрачаємо. А яка в тих побажаннях поезія, яка сердечність. Якщо, скажімо, свекруха вітає невістку так радісно й прихильно, якщо тесть вітає зятя зичливо, то й живеться веселіше, у згоді і взаєморозумінні. Ось як вітає тесть зятя під час весілля на Львівщині:

Джерело: Дмитро Пожоджук. Українська ввічливість - золотий скарб народної етнокультури.