Прикмети і заборони на слобожанському весіллі

Весільний обряд Слобожанщини протягом століть супроводжувався низкою прикмет і заборон, які визначали поведінку учасників весілля.

Погода в день весілля

Прикмет щодо впливу погоди на шлюб молодих було чимало, оскільки, за міфологічними уявленнями, життєдіяльність людини тісно залежала від природних явищ.

Сонячна чи морозна погода в день «свадьби» (мешканці Слобожанщини називають весілля – «свадьба») передвіщала подружжю щасливе майбутнє. Дощ в одних селах віщував багатство, в інших – сльози молодій, сніг із дощем попереджав свекрів про ліниву невістку. Туман весільного ранку також розуміли по-різному. Він міг бути як провісником поганого життя для молодих, так і віщувати багатство новій сім’ї. Імовірно, прикмети цієї групи виникали внаслідок проведення певних паралелей: дощ – сльози – плаксива молода, дощ – урожай – багатство, сонце – світле майбутнє – щасливе життя тощо. Якщо ж такі подібності в подальшому підтверджувались (молодиця була нещаслива чи сім’я збагачувалася), то вони набували статусу своєрідних законів – весільних прикмет.

Весільний час

Особливу увагу приділяли часу проведення «свадьби». За народними повір’ями, вибір місяця одруження багато в чому прогнозував долю майбутньої сім’ї. Зокрема, вважали, якщо святкувати весілля в січні – рано овдовієш, у травні – до поневірянь і хвилювань («Не виходь в маю́ місяці, будеш маятися цілу жизнь»), у червні – до щасливого, а в листопаді – до заможного подружнього життя.

Не менш символічною для проведення весілля була пора року. Осінь, за народними прикметами, вважали найбільш вдалою порою року для шлюбу. На Слобожанщині, як і скрізь на Україні, більшість весіль справляли після Покрови, адже саме тоді завершувались усі польові роботи: «Як жнива – дівка крива, як Покрова – дівка здорова».

Впливали на весільні урочистості й особливості сонячного календаря, зокрема система високосного року. Хоча високосний рік був спеціально розроблений для прорахунку точних астрономічних дат, прикмети, спричинені вірою в його містичний вплив, подекуди є актуальними для молодих пар і сьогодні. Невміння пояснити, чому кожен четвертий рік має зайвий день, призвело до появи цілої низки забобонів. У народі казали: «У високосний год не можна заміж виходити чи жениться, бо погано буде».

На подальше життя молодят впливав і добовий час. Увійти до свого нового житла молода повинна була обов’язково до заходу сонця, аби свекруха з добром прийняла невістку. Вочевидь це пояснюється символікою світла й темряви: світло – добро, темрява – зло. За народними віруваннями зайти до своєї нової оселі з сутінок означало принести із собою щось недобре, а отже зашкодити своєму подружньому щастю чи благополуччю родини загалом.

Аби дружина була роботящою та рано вставала, зранку післявесільного дня молодих треба було розбудити «кукуріканням», за яке відповідали весільні гості. Це пов’язується, по-перше, з еротичною символікою півня, яка вказувала на завершення першої шлюбної ночі, а по-друге, оскільки крик півня сповіщав селян про схід сонця і початок нового робочого дня, прокинувшись від «кукурікання» молода ніби набувала потрібних для працелюбної хазяйки якостей.

Весільний простір

Найпоширенішою в цій групі вірувань ще наприкінці ХІХ ст. була заборона переходити дорогу молодим за будь-яких умов. Зокрема, у народі забороняли переходити дорогу весільному «поїзду», не можна було переходити дорогу молодим, «як од вінця ідуть», а також «весільну доріжку», яку обов’язково стелили через двір для молодят, які поверталися в дім молодої після вінчання.

Якщо в селі в один день грали дві «свадьби», то також слідкували, аби одна іншій не перейшла дорогу, бо, за місцевою прикметою, це «забере щастя подружжя». А от старовинний звичай перевозити молодих через вогонь, запалений на дорозі перед хатою свекрів, подекуди і на початку ХХІ ст. сприймають як обов’язкове ритуальне очищення від «нечистої сили».

У системі традиційних весільних прикмет і заборон особливого значення набував простір хати. Наприклад, молодим забороняли, сидячи спиною до вікна, обертатися до нього лицем, «щоб не накликати біду», адже вірили, що за вікном «ходить нечиста сила».

За народними віруваннями, хто з молодих при вінчанні першим ставав на рушник чи платок, той у майбутньому головував у домі. По приїзді ж до оселі молодого спостерігали, хто з подружжя першим стане на хатній поріг, адже той в сім’ї буде «старшим».

На Харківщині забороняли садовити молодих на різні стільці. Через це для посаду їм обов’язково готували одну довгу лавку – «на спільне життя». Вважалось, що подружні пари, які не дотримаються цієї традиційної настанови, не проживуть разом навіть одного року.

На слобожанській «свадьбі» не можна було: проходити між молодими у перший весільний день, розривати їхні руки, розлучати пару після обряду вінчання, брати будь-що у молодої – «шоб укупі жили». Коли ж у селі на один день припадало кілька весіль, то при зустрічі обидві молоді закривали обличчя, щоб не бачити одна одну, інакше, як вважали, у них буде невдалий шлюб.

Тісний взаємозв’язок народних вірувань із церковним обрядом підтверджують такі прикмети: якщо за життя чоловік і жінка не повінчалися, вважали, що після смерті вони разом не будуть. Скрізь (як на Слобожанщині, так і поза її межами), починаючи з кінця ХІХ ст. і дотепер узвичаєною є заборона грати весілля в піст.

Весільні атрибути (хліб, коровай, обручки, вінок кожух тощо)

Особливі дії з хлібом присутні у багатьох весільних ритуалах. Під час «сватання» на знак своєї згоди молода розрізала хлібину навпіл або на чотири частини. За народним повір’ям, дівчина повинна була перерізати хліб обов’язково одним натиском ножа, «…тому шо як на половині остановишся, до половини доживеш і можеш розійтись, або шось ізробиться».

Значуще місце в народних віруваннях щодо обрядового хліба мав весільний «коровай», адже в українській традиції досконало випечений коровай вважали запорукою щастя молодої пари. Якщо ж коровай не вдавався (був глевким, тріснув під час випікання чи тісто в печі осіло), життя подружжя могло бути нещасливим. Шматок короваю, принесений з весілля додому, був своєрідним магічним знаком добробуту для кожного гостя («свадьбянина»). Деякі навіть годували ним курей, «щоб гарно неслися».

Якщо молоді загубили хліб, переданий сватам від батьків молодої, то вважали, що це «до розлучення». Недобрим передвістям вважалися й такі: випущена з рук молодих ікона, якою їх благословляли батьки, коні, які несподівано розпряглися у весільному поїзді, весільні обручки, що впали на землю. Якщо під час вінчання свічі горіли темно, казали, що «невеселе» буде життя подружжя, а якщо у когось із наречених свічка згасала або повністю згорала, вважали, що той швидше помре. Не буде щастя тій молодій, яка іде заміж у чужому вінку. Якщо ж наречена, взута в босоніжки, то «все життя ходитиме боса», тобто не буде бідною. Обов’язковим предметом молодої вважали носову хусточку, бо не можна було молодим тримати один одного голими руками – «шоб не були голі».

У народі поширеною була думка: «шоб міцна була сім’я», треба обсипати наречених горіхами, на довге життя – житом, на солодке – цукерками, хмелем – на щастя, а грішми – на багатство. Ця прикмета й дотепер є універсальною для українського весільного обряду.

Добробут нової родини посідав не останнє місце в системі народних цінностей. Недарма обов’язковим на українському весіллі був кожух, на який садили молодих зі стійкою мотивацією, «щоб вони жили багато». Мати молодого у вивернутому кожусі проводжала весільний «поїзд», свекруха виходила зустрічати молодих у кожусі, на кожусі благословляли молодят.

Як бачимо, традиційне слобожанське весілля супроводжувала ціла низка застережень і заборон. Важливу роль відігравали час та місце проведення святкувань, погода в день весілля, весільні атрибути та дії. Попри те, що деякі прикмети і заборони згодом суттєво змінилися або й зовсім зникли, старше покоління вірить, що їх дотримання й досі впливає на майбутнє молодого подружжя.

Світлана Маховська

Джерело: ethnography.org.ua