Святки

Ланцюжок веселих зимових свят називають святками. Святки - це Різдво зі Святим вечором, Новий рік, Водохреща.

Ланцюжок дзвінких і веселих зимових свят відкриває Різдво, яке називають "матір'ю усіх празників". Церковне свято народження Ісуса Христа злилося з перед-християнським святом божества Коляди, яке знаменувало відродження сили світила, його зимового повороту і початок нового сонячного року. Замість звичного привітання та побажання здоров'я під час Різдва подекуди (в основному на заході України) з вуст і старого, і малого злітає: "Христос ся рождає". А у відповідь лунає: "Славімо Його". Славили Христа, але не забували і про звичаї пращурів, що поклонялися силам природи, їхнім культам хліборобства і родинного життя.

Рипіння снігу за вікном напередодні Різдва (в різних місцевостях цей день називався "святвечором", "колядою", "вилією", "багатою кутею") сповіщало про прихід гостей, приїзд родичів. Різдво (як і новорічне застілля) вважалося сімейним святом. Холодної передріздвяної пори всі стежини і біжаки, прокладені чистими білими полями, вели до родинного вогнища. Його тепло зігрівало рідні душі, котрі самотньо блукали крижаними життєвими перехрестями.

Вважалося, коли хто з тих чи інших причин не встигає до світвечірнього застілля, той надовго одіб'ється від сім'ї і аж до наступного Різдва плутатиме манівцями поза домівкою. До Різдва прагнули також "потушити стиха" усі родинні сварки і лиха - не годилося у новий рік тягти старі чвари та образи. Святвечір - останній і найсуворіший день посту-"пилипівки". Цього дня намагалися не їсти "до звізди" - до появи на небі першої зірки-вістунки, яка колись сповістила про народження Христа. Дехто навіть І води в рот не брав, аби влітку не мучила спрага. Подекуди заборонялося пити воду просто так, з кухля, і протягом святвечірньої трапези. Перед нею господар розсипав по долівці сіно клав його на стіл під скатертину (на чотири кути від нечистої сили також клалися зубочки часнику), ставив на покуті сніп-"король", "Дідух". Йому особлива шана усіх присутніх, бо, за стародавніми віруваннями, в снопі знайшли притулок душі предків.

У господарок свої турботи. Хоча страви на святвечірньому столі мали бути пісними, недаремно різдвяне надвечір'я називалося "багатим". До дванадцяти святвечірніх страв (за кількістю місяців у році) мала входити вся городина і садовина, що була в господарстві. У горщиках парували картопля, горох, квасоля. У мисках яскравіли різноманітні салати. Після пісного борщу з грибами або карасями, капусняку, затертого олією та пшоном, їли гречані та пшоняні каші, смажену рибу, голубці, вареники з грибами, капустою. Доходила черга і до облитих медом пирогів зі сливами, грушами, калиною. Всім діставалося і по шматочку різдвяного калача, що лежав посеред столу поруч із наполовину наповненою зерном склянкою, з якої стирчала свічка. На Західній Україні обрядовий різдвяний хліб називали "корочуном" ("крачуном"). Так, до речі, могли іменувати і саме різдвяне свято (назва походить від найкоротшого у році дня).

Головували на різдвяному святі кутя і узвар. Кутю варили з пшениці або ячменю - зерно товкли у ступі, щоб воно не подрібнювалося, а лише звільнялося від луски. Як правило, ритуальну кашу заправляли медовою ситою, цукровим сиропом, маком. Зерно вважалося символом життя, що починало пробуджуватися, а мед означав солодкість буття. Готову кутю, яку часто ставили поруч з "Дідухом", накривали книшами. Після вечері її залишали на столі, щоб уночі померлі предки могли нею повечеряти. Повсюдно існував звичай носити вечерю хрещеним батькам. Діти пригощали їх кутею, одержуючи подарунки (іноді це відбувалося наступного після Святвечора дня, який подекуди називався "бабини"). Неможливо уявити передріздвяну трапезу і без узвару ("вару", "киселиці"). На Святвечір його варили з сушених плодів (бажано, щоб серед них були груші) і ягід, підсолоджуючи цукром, медом. У порівнянні з компотом узвар був густішим і солодшим. Іноді узвар готували з рисом, траплялося, додавали пива або вина. Кутю І узвар прагнули варити у нових горщиках. Підмічали: якщо кутя виходила з верхом, то можна було сподіватися на багатий врожай - "верховаті" стіжки. Виймаючи з печі горщики, батько тріпав дітей за чуби, щоб кури неслися і були хохлатими. Забавляючись, малюки залазили під стіл і кричали: "Кво, кво, кво! Завтра в нас Різдво!" Батько ставив горщик з кутею у красний кут і вигукував: "Іди, кутя, на покуття!" Потім відчиняв двері і запрошував - "Морозе, морозе, ходи до нас кутю їсти, а коли не йдеш, то не йди на жито, пшеницю і всяку пашницю. А йди на моря, ліси, круті гори, а нам шкоди не роби!" Усі цієї тихої урочистої пори були раді гостям з будь-якого боку І краю. В деяких місцевостях запрошували на вечерю не лише мороз, а й злі сили природи, хижих звірів. При цьому говорили: "А коли не прийдете на дари Божі, страви ситі, горілки палені, на все велике добро, на яке ми вас просимо, то не приходьте і влітку та не робіть нам шкоди на ярині і на житі!"

Ясні яскраві зорі цієї пори сповіщали про повні житниці, особливо сподівалися на врожай кавунів. Якщо на Різдво землю покривали глибокі сніги і поля ставали білими і чистими, то господар був спокійний за стан озимих. Різдвяній хурделиці раділи пасічники - бджоли добре збиватимуться у рої. А взагалі негода мало кого вибивала із святкової колії, селяни, передчуваючи веселі і ситні новорічні застілля, радісно підморгували один одному: "Хоч дуй, хоч не дуй, не до Різдва йде, а до Великодня".

Після святої вечері і протягом наступного дня, коли вже дозволялося вживати скоромне - м'ясну їжу ("Різдво без ковбас, як Великдень без крашанок"), діти бігали селом і поздоровляли ("віншували") хрещених батьків, родичів, односельців. Вітання гостей, вшанування рідняків було справою серйозною - нерідко побажання - "віншівки" виголошувалися окремо кожному члену родини. Перед поздоровленням діти співали колядки, а тому і саме віншування називалося колядуванням. Колядки могли описувати релігійні сюжети, скажімо, народження Христа. Переступаючи поріг хати, колядники вигукували: "Здоров'я у вашу хату на челядочку щастя на двір, на худобочку!" Господар, розправляючи задоволено вуса, відповідав: "Весельтеся, весельтеся!" Часто-густо звучали і жартівливі пісеньки. І різдвяні зорі посміхалися, коли чули, скажімо, таке: "Добрий вечір, господарю! Винесь же нам ковбас пару. Ой походи коло пічки, пошукай нам перепічки. Ой походи коло кваски, пошукай же нам ковбаски. Винесь сала, не скупися, щоб твій ячмінь уродився..."

Нерідко колядники ходили по дворах з ліхтарем, зробленим із паперу у вигляді місяця чи зірки. Паперова фігура могла бути подвійною, усередині її ставили свічку. Часто зірка із різними зображеннями оберталася на вістрі під час руху колядницької процесії. Зірку звичайно носив ватажок - "береза". Під час колядування парубки "водили козу", її вистругували з дерева і накривали вивернутим кожухом, прив'язували солом'яні роги і хвіст, вішали дзвіночок. Із "козою", як правило, ходили "лікар", "смерть з косою" та інші герої, які розігрували різноманітні жартівливі сценки. Серед колядників обов'язково мав бути "міхоноша" з торбою, куди складалися подарунки.

Під час Святок на вулицях можна було зустріти театр-вертеп. Це одне з найяскравіших явищ лицедійного самовираження в українському народному житті. Є два види вертепного дійства - народна театралізована вистава і ляльковий театр-вертеп ("шопка"). Одні вважають, ніби термін "вертеп" походить від старослов'янської назви печери, де, за біблійними переказами, народився Христос, інші пояснюють його тим, що обертається ("вертиться") зірка колядників, підлога у хатках-вертепах, ляльки на них. Головна мета вертепу -поздоровити глядачів із Різдвом, новорічними святами, розповісти про народження Христа і обставини, котрі супроводжували його появу на світ. Ангели, чередники, волхви, козак, цар, Ірод, смерть - ось головні персонажі вертепу. Нерідко до вистави вводили й інших дійових осіб, в залежності від аудиторії змінювали сюжет. Для лялькового вертепу виготовлялася з дощечок і картону переносна хатка.

Закінчувалися різдвяні урочистості, та Святки продовжували крокувати засніженою землею. Хоч на курячу ніжку, хоч на баранячий скік, а після кожної ночі подовжувався день, і от вже старий рік у ноги, а новий у пороги. Наші далекі предки святкували його весною, коли природа започатковувала нове життя. З поширенням християнства Новий рік стали відзначати першого вересня. І нарешті затвердилася традиція святкувати Новоріччя взимку. Старий ріку церковному календарі завершується днем знатної набожної римлянки Меланії. В українців вона перетворилася на Меланку (Маланку) - милу краянам і всьому світові дівчину. "Меланками" називають і переддень Нового року. Повсюдно він також був відомий як "щедрий вечір", "щедрик", "щедра кутя" (на Новий рік іноді готували другу кутю, засмачуючи її смальцем).

Що ж, новорічний стіл мав бути щедрим, гостинним і, звичайно ж, смачним. Не обходилося новорічне застілля і без чарки. "Без горілки ні святки, ні Великдень", - говорили бувалі люди, котрі зналися на домашніх напоях різної міцності. Подейкували, що на Новий рік вода в колодязях перетворювалася на вино. Однак тих, хто сідав за новорічний стіл, щоб лише намогоричитися, не поважали. По обидва боки Дніпра до чарки під час святкової трапези звучали щирі побажання, жартівливі тости. "Тестувати" - значить пити за звичаєм добродійних і гостинних предків, чемно і весело. "На щастя, на здоров'я, на Новий рік, щоб було не гірше, як торік!" - лунало з одного боку новорічного столу. З іншого чулося: "Віншую вас з Новим роком, щоб вам вилізла кутя боком! На здоров'я їжте і мені уріжте!" "Бувайте здорові, майтеся гаразд, як вам не стане, вертайтеся до нас!" - хитав чаркою перед носом сусіда гість. Той піднімав свою чарчину і хрестився: "Дай, Боже, щоб усе було гоже, а як не гоже, то не дай Боже". Звертання до Бога цього вечора мало свій сенс - знаюки казали, ніби на Новий рік "відкривається небо" і у нього можна випросити собі деякі блага на майбутнє.

Для дорослих - чарка, для дітлахів - забава. Скажімо, така. "А де наш батько?" - гукали діти. "А хіба ви мене не бачите?" - у свою чергу запитував господар, ховаючись за горою пирогів. "Ні, не бачимо!" - гукали діти. "Дай, Боже, щоб завжди так не бачили", - піднімався батько.

Новоріччя - пора казок, чудасій і магії. Вірили, буцімто опівночі худоба починала говорити всім зрозумілою мовою. Якщо відірватися від гамірного застілля і прислухатися до морозної тиші, то можна було почути і суперечку старого року з новим: старий хотів усе нажите забрати з собою, новий же тягнув до себе, намагаючись позбутися лише чвар та скорбот. Скарбошукачі були впевнені, що під Новий рік усі земні скарби раптом спалахували синім полум'ям. Заховані коштовності давалися в руки лише тому, хто першим помічав чарівний вогонь. Що минуло, те спливло під кригою за водою. Попереду - чисте біле поле. А на ньому - ледь помітні сліди прийдешнього, їх і намагаються розгледіти. "На Новий рік погода - буде в полі урода", - посміхалися господарі, радіючи ясній тихій днині. Не задовольнившись такою недостатньо певною прикметою, гречкосій розрізав цибулину, виймав з неї дванадцять "човників", ставив у рядок, насипав сіль і давав кожному назву місяця - де вночі сіль розтавала, той місяць буде вологим.

У молоді - свої розваги. Вершки на очеретинах хлопці та дівчата скакали до річки. Там усі набирали в рот води і на очеретинах же поверталися додому. Воду виливали на долівку під покуть, а очеретини втикали в сніг на городі. Якщо їх верхівки за ніч покривалися памороззю, то сім'ю чекало багатство. Неситим оком на нього зазирали злодії, їм теж кортіло щось розгледіти у своєму чорному майбутті - раптом за порогом Нового року в ньому заяскравіє світла цяточка. Крадії вночі йшли на цвинтар і кричали: "Буду красти!" Якщо ніхто не відгукувався, то можна було сподіватися, що крадіжка буде добутливою. Дівчата прислухалися до рипіння снігу, шурхоту в кутках клуні, голосів за вікном, намагаючись вгадати свою долю. Вибігали за ворота на дорогу і кидали через голову черевик. Куди він падав носком, там і знаходилась оселя судженого. Доброю ознакою вважалося, якщо розквітала гілка вишні, яку ще у листопаді, на Катерину, ставили у воду на покуті.

У передноворічну ніч молодь і дітлашня ходили щедрувати ("меланкувати"). Хто "водив Меланку" (серед веселої ватаги була особа, яка виконувала роль Меланки), хто просто під вікнами у сусідів свівав веселі віншувальні пісеньки: "Щедрик, ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски, а як я не донесу, дайте цілу ковбасу", - знаючи хоча б цю коротеньку щедрівку, щедрувальник міг зібрати чимало дарунків. Іноді господарі віддячували щедрувальникам грішми - "Меланці на вінок". Під цим вінком опівночі Меланка мала одружитися з Василем.

Цьому святому церква відвела перший день Нового року. Тож шлюб Меланки і Василя символізував перший його крок, впевнений і веселий. Перший новорічний день визначав рік - з ранку до вечора потрібно було веселитися, щоб усі наступні дні стали радісними і щасливими. Українці називали цей день "засівками". Зранку хлопчики (на це мали право тільки вони) ходили по хатах і "посівали" ("посипали") - прямо з порогу розкидали по долівці зерно. При цьому вони примовляли: "На щастя, на здоров'я, на Новий рік, на нове літо, сій, Боже, роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!" Дехто з жартівників, новолітуючи (поздоровляючи з Новим роком), додавав: "І дітей копицю, щоб на піч дрались, одне за одне брались!" Веселилися гості, новою тихою радістю наповнювалися душі господарів.

Все стрімкіші кроки зими, все млявіша хода Святок. Останній їх сплеск - під час Хрещення (Богоявлення, Водосвяття). Воно і ставить хрест на різдвяно-новорічних урочистостях. Це свято символізує зародження християнства. Напередодні хрещенського свята - "терплячий святвечір", "голодна кутя". Голодною ця остання кутя названа тому, що добрих і злих духів, які під час святок гостювали в родинах, припиняли пригощати за святковими столами. Перед вечерею (її "терпляче" чекали, говіючи, поки не принесуть освячену воду) малювали крейдою хрести на воротях, дверях, вінках, побутових речах. Перші хрести ставили на горщиках з кутею і узваром. Хто це робив, одночасно кусав пиріг, примовляючи: "Хрест писну, пиріг кусну". Залишки крейди зберігали і використовували від печії. Цього дня "проводжали кутю" - стріляли з рушниць або колотили дрючками по рогу хати. При цьому вигукували: "Геть, кутя, з покуття, а узвар -на базар!" Жартівники, правда, додавали: "Паляниці ж залишайтесь на полиці, а "дідух" - на теплий дух, щоб покинути кожух!"

Для кого вечір був "терплячим", для кого "голодним", а для кого і скорботним. Подекуди у степових регіонах 'їдоки, сідаючи за стіл, нервово вертіли головами - подейкували, що у кого зникала тінь, той невдовзі мав залишити цей світ. Однак горілки ковток та сальця шматок швидко спрямовували настрій у звичну святкову колію. Цього вечора вистачало і розваг, і жартів, і дотепних тостів. Якщо хто-небудь раптом чхав за столом, господар піднімав чарку і урочисто обіцяв, що подарує йому овечку або навіть теля. У деяких місцевостях батьки "підсмалювали чуба" своїм хлопчикам, щоб ті не боялися вовків. Після вечері не дозволялося "чмакати ротом" (приймати 'їжу), аби ніщо лихе у двір не заскочило. Хрещенським ранком усі йшли до річки, озера чи ставка. Там сільські парубки вже вирубали з криги хрест, його ставили на видноті і прикрашали стрічками, сухими квітами. "Іордань" - так називали місце, де святили воду. Справа в тому, що Хрещення (Водохрещі) було встановлене в пам'ять хрещення Христа в річці Іордань. Під час освячення води випускали в небо голубів, стріляли з рушниць. Після цього деякі сміливці "для здоров'я" купалися в ополонці. Всі присутні намагалися запастися цілющою освяченою хрещенською водою. У кухликах, пляшечках, баклажках, жбанчиках її несли додому і використовували для лікування різних хвороб.

Крижаний хрест на річці закреслював Святки, від нього стежина вела у чисте біле поле, де вже можна було побачити край зими. Правда, зиму це не лякало - ще доста у неї було сил та сніжного пороху у крижаних порохівницях, ще не підібрані були сонячні ключі від морозних замків на річках. Недаремно українське "січень" йде від того, що мороз цієї пори саме січе, нищить все живе. Повсюдно згадка про хрещенські морози примушувала домонтарів застібати кожухи на всі ґудзики і натягувати на вуха шапки. Існувало повір'я, ніби під час сильної холоднечі достатньо було нарахувати сорок "голомозькуватих" (лисих) людей, щоб мороз відступив. Та рідко кому щастило цієї пори зустріти одчаюгу з непокритою головою. Знімати шапку перед весняною гостею ще було рано...