На весільному рушничку стояли

Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше - обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку, її дочок.

У кожній родині, коли підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними, у кращому розумінні цього слова, хизувалися - гостям і сусідам неодмінно показували придане, виготовлене «дівчиною на виданні». Якій матері не хотілося, щоб селом пішла добра слава про доньку «із золотими руками»? дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку обрядовою піснею:

Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала
Та рушнички напряла,
По тихому Дунаю білила,
На сухому бережечку сушила...

Найпершою ознакою, коли приходили свати, було «давати рушники». Якщо дівчина і її батьки бажали того, вони пов’язували сватів і молодого рушниками.

Ой ти, мати, пораднице в хаті,
Порадь мене, що людям сказати?
А чи мені рушники давати,
А чи мені іншого чекати?

Вважалося за велику образу, якщо дівчина, пов’язавши рушниками сватів, опісля відмовлялася від шлюбу, чи навпаки - «взявши рушники», хлопець «пускав негарну славу» про дівчину, тобто розривав заручини. Дати рушники традиційно означало готуватися до весілля, що відтворено і в пісні:

Дожидай, доню, то йди додому,
Бо є у тебе аж троє гостей,
Аж троє гостей, всі три старости.
Ой одні стали під воротами,
А треті стали під сіньми кіньми.
Що за садами - тим слово дали,
Під сіньми кіньми - рушнички дали...

У процесі обряду ці вироби також виконували свій ритуальний символ - ними обдаровували родину молодого, перв’язували боярів, заквітчували весільне гільце.

А в коморі сволок,
На ньому рушничків сорок,
Біжіте, внесіте
Та боярів прикрасіте.

Кульмінацією весілля, власне закріпленням шлюбу, було «стати на рушник». Пам’ятаєте відому пісню: «Ой хто ж теє відерце дістане, Той зо мною на рушничок стане...» Цей поетичний обряд, оповитий високим символом, широко оспіваний не тільки у весільному, але й фольклорному мелосі, утверджував народження нової родини:

Та ми ж з тобою
На білому рушничку стояли,
Золотії перестенечки міняли...

Здається, жоден обрядовий елемент не відігравав у традиційному весіллі такої символічно-етичної ролі, як рушник. Він утверджував не тільки працьовитість матері-дочки, але й чистоту почуттів між подружжям, з’єднував у родинні стосунки сім’ї молодого й молодої, стелився, образно кажучи, життєвою доріжкою, котрою мали пройти юні з високим відчуттям відповідальності перед суспільством.

Хоч у цілому для українських вишиваних рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон мав свої відмінності, як за формою, так і способом виготовлення, сюжетним оздобленням, кольоровою гамою. У переважній більшості це були рослинні, геометричні та геометризовані орнаменти, вишиті низзю, гладдю або хрестиком. На Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Житомирщині переважали рослинні візерунки у формі вазонів, котрі усимволізовували так зване дерево життя; на Поділлі були традиційними геометричні та геометризовані з використанням анімалістичного орнаменту або малюнків стилізованих жіночих фігурок, пташок, тварин; для суто поліських виробів характерні сюжети з символами оберегів.

Кожен район мав і свої кольорові гами. Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраво-барвисті відтінки, то на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважали рослинні орнаменти червоного, чорного та синього кольорів, для корінного Полісся здебільшого характерний червоний та чорний.

Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завше сусідить у нашій добрій хаті як ознака великої любові й незрадливості!

Василь Скуратівський.
Берегиня. Художні оповіді, новели.

За матеріалами сайту Пара молода