Особливості розлучення за стародавнім римським правом

Для укладення шлюбу з стародавніми римськими законами необхідно було дотримуватись певних умов, без чого шлюб був неможливим. Виходячи з цього, відпадання будь-якої з таких умов тягнуло за собою недійсність шлюбу. Тому говорячи про підстави припинення шлюбу, ми зазначаємо, в першу чергу, про зникнення підстав для його існування.

За Стародавнім римським правом шлюб міг припинятися за наявності хоча б однієї з передбачених законом підстав. Як зазначав Павел: «Шлюб припиняється розлученням, смертю, взяттям в полон або іншим випадком рабства одного з них (подружжя)» D.24.2.1. Деякі вчені-романісти вказують також на інші підстави припинення шлюбу, що існували в римському праві. Так, зокрема, В.Б. Новицький зазначає, що шлюб припинявся в зв’язку з втратою громадянства, оскільки негромадяни, окрім latini veteres, як відомо не мали ius conubii, а тому не могли перебувати в законному римському шлюбі [Римское частное право: Учебник/ Под ред. проф. И.Б. Новицкого и проф. И.С. Перетерского. – М.: Юриспруденция, 2002. – С. 113]. Крім того, Г.О. Дормідонтов наголошує, що, як правило, підставами для припинення шлюбу були повна втрата дієздатності одним з подружжя, оскільки недієздатна особа не могла жити в шлюбі, а також виникнення між подружжям агнатського споріднення [Г.О.Дормидонтов. Система римского права. Семейное право. – Типо-литография Императорского университета, Казань: 1915. – С. 82]. Таке споріднення могло виникати у випадку всиновлення батьком сімейства (pater familias) чоловіка своєї дочки, яка знаходилася під владою домовладики. Зустрічаються також аргументи, що до припинення шлюбу призводив також вступ дружини або чоловіка до монастиря.

Наведені вище норми Дігест та думки науковців підштовхують до висновку, що Павел зазначав про основні (найбільш поширені) випадки припинення шлюбу, але виключний їх перелік є набагато ширший, пов’язаний з конкретними життєвими обставинами, в які потрапляла людина та перекликається не тільки з нормами права, а й з релігійними нормами та звичаями.

В цій статті ми розглянемо тільки один з можливих випадків припинення шлюбу – розлучення. В науці поширена думка, що для римського права була характерна свобода розлучень. До такої думки можна приєднатися, але підходити до цього необхідно досить виважено. Справа в тому, що на початку розвитку римської держави свобода розлучень хоча і не була офіційно обмежена, але суспільством не сприймалася. Крім того, вона стосувалася тільки чоловіків. Як відомо, чоловік в римській сім’ї займав домінуюче положення і мав повну владу над жінкою. Звичайно, це стосується шлюбу cum manu. В цьому шлюбі, що виник раніше за sine manu, дружина була повністю позбавлена дієздатності, а отже не могла вчинювати юридичні дії, якими, беззаперечно, є розлучення. Оскільки жінка знаходилася під опікою чоловіка, то всі юридичні дії від її імені вчиняв останній. Тому для цього виду шлюбу характерним було одностороннє розлучення з ініціативи чоловіка.

Аналізуючи текст законів ХІІ таблиць можна дійти висновку, що свобода розлучень характерна для раннього римського права. Це джерело, що вважається одним із перших римських законів, містило положення що до права чоловіка розірвати шлюб. Як зазначає Цицерон, "[чоловік, користуючись] положенням ХІІ таблиць, наказав своїй дружині взяти речі, що їй належали та, відібравши [в неї] ключ, вигнав [її]." (Tabul. IV. 3).

Як вже зазначалося, римське суспільство не схвалювало розлучення. Тому для того, щоб вчинити його, необхідне виконання наступних трьох умов:

1) з дружиною не можна розлучитись тільки за забаганкою, а виключно у випадку дійсної необхідності та за розпорядженням pater familias;
2) необхідно отримати дозвіл сімейного суду;
3) розлучення допускається, якщо проступок дружини є достатньою підставою для цього.

Одним із обрядів припинення шлюбу було принесення у жертву частини свого майна богині Церері, яка вважалася покровителькою шлюбів. Це робилося тому, що існував принцип – хто розриває шлюбні узи, той повинен бути покараний. Однак, згідно з царськими законами, це правило не застосовувалося в тих випадках, коли дружина здійснювала прелюбодіяння або ж була п’яницею. Ці злочини були в очах римлян достатньо тяжкими і винні піддавалися за це найсуворішому покаранню – смертній карі. Так, чоловік, що спіймав дружину на прелюбодіянні, міг вбити її не залежно від того чи був укладений шлюб cum manu або sine manu.

Щоправда, в стародавню епоху існував досить цікавий інститут, в якому наука, ще не повністю розібралася – сімейний суд. До компетенції сімейного суду, як вважає більшість науковців, входили всі найважливіші питання сімейного життя (в тому числі, звичайно, він збирався у випадку розлучення). Сімейний суд складався з числа родичів і тому був досить добре знайомий з особливостями шлюбного життя подружжя. Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що воля чоловіка щодо розірвання шлюбу не була вже й така безмежна. Вона обмежувалася певними підставами для розірвання, рішеннями сімейного суду і, врешті решт, моральним осудом суспільства.

Крім того в сімейні справи від імені суспільства втручалися також цензори. Зокрема, відомий випадок, коли в 450 році від заснування Риму цензори M. Valerius Maximus та C.I. Bubulcus виключили Люція Антонія (L. Antonius) з членів сенату за вчинене ним розлучення без скликання сімейного суду [А. Казанцев. О разводах по римскому праву. – Киев: 1892. – С. 183]. Але, незважаючи на певні обмеження свавілля чоловіка, дружина в шлюбі cum manu була повністю залежною від нього і не могла бути ініціатором розлучення.

Дещо врівноважує права кожного з подружжя на розлучення шлюб sine manu. Як відомо, в цьому шлюбі дружина отримує незалежність від чоловіка й перебуває не під його владою, а під владою свого кровного батька (а іноді взагалі вільна від чоловічої влади). Таким чином, вона вільна від чоловіка, не підкоряється йому. Оскільки влада чоловіка на дружину не розповсюджується і він не виступає від імені останньої, ініціатором розлучення може бути не тільки чоловік, а й батько дружини (в царський період), а також сама дружина. Така можливість абсолютно виключена в шлюбі cum manu mariti, оскільки міцна patria potestas обумовлює повну відсутність дієздатності у дружини, а таким чином і можливості ініціювати розлучення.

Вважається, що основною причиною, що призводила до розлучень була безпосередня воля подружжя. Римляни розглядали шлюб як добровільний союз, що укладається на все життя і не допускали шлюбу проти волі одного з подружжя: «Не може бути укладений шлюб інакше як за згодою всіх, тобто тих, хто вступає в шлюб і в чиїй владі вони знаходяться» (D.23.2.2). Розлучення є злом, але ще більшим злом є шлюб, що триває тільки для вигляду [Г.О.Дормидонтов. Система римского права. Семейное право. – Типо-литография Императорского университета, Казань: 1915. – С. 83].

Розуміння шлюбу як вільного союзу виникло і затвердилося в ті часи, коли римське суспільство керувалося здоровою та чистою мораллю. І необхідно зазначити, що розлучення в стародавню епоху були поодинокими. Суспільна думка, авторитет сімейної влади та сімейних судів, а також вплив цензорів заважали зловживанням цією свободою. Зловживання свободою розлучень з’явились і досягли дійсно страшних масштабів наприкінці періоду республіки. Історики того періоду та сучасні романісти надають нам багато прикладів аморальної поведінки представників стародавнього римського суспільства. Можна зробити висновок, і цьому є підтвердження, що саме в той період різко збільшилася кількість розлучень.

Не дивлячись на скандальні зловживання свободою розлучень, закони того часу не забороняли їх прямо. Але імператори почали замислюватися над механізмами їх обмеження.

Вивчаючи римський досвід, можна з’ясувати, що першими кроками щодо впорядкування процедури розлучень були leges Iulia et Papia Poppaea та lex Iulia de adulteriis, що були прийняті при Августі. Таким чином, була визначена процедура розлучення. Ця процедура зводилася до слів: "tuas res tibi habeto" (свої речі залиш у себе) – коли дружина йшла з будинку чоловіка, або "tuas res tibi agito" (свої речі забирай з собою) – коли чоловік виганяв дружину із свого будинку (D. 24.2.2.1). Причому, як видно з аналізу римського законодавства, ці слова мають бути сказані в присутності семи свідків. Інакше, як зазначає Павел, це розлучення не може бути дійсним (D.24.2.9). Більш того, продовжуючи аналіз робіт Павла, можемо з’ясувати, що вимова згаданої фрази в гніві є дійсною тільки тоді, коли особа, яка її вимовила, підтвердить це своїми діями. Тому, якщо дружина, яка сказала цю фразу, швидко повернеться до чоловіка, то вона не вважається такою, що розірвала шлюб (D.24.2.3).

Таким чином, Август зробив розлучення актом публічним. Вимога про розлучення могла виходити також від дружини, але тільки в тому випадку, коли дружина була особою sui iuris і знаходилася в шлюбі sine manu mariti [Феликс Шенвиц. Власть римскаго домовладыки. Склад издания в книжных магазинах товарищества М.О. Вольф. Варшава-Москва: 1914. – С. 105]. Коли дружина перебувала в шлюбі sine manu mariti і була особою alieni iuris, батько мав право наказати своїй дочці розлучитись з чоловіком без зазначення будь-яких причин. Пізніше, під час правління Антонія Пія (138–168 рр.) магістратам було доручено умовляти батьків не зловживати цим правом. І нарешті, Діоклетіан скасував це право видавши інтердикт de uxore exhibenda, згідно з яким чоловік наділявся абсолютним правом витребувати дружину з рук будь-якої третьої особи (навіть батька).

Наступними кроками до обмеження розлучень було введення різноманітних штрафів та інших покарань. Однак слід зазначити, що такі заходи застосовувалися лише за розлучення без достатньої причини та за вчинки, що тягли за собою припинення шлюбу шляхом розлучення. Такий стан речей зберігся і в юстиніанівський період. Кодифікаційні роботи, проведені при Юстиніані, підтвердили відношення римлян до шлюбу, як до союзу добровільного і такого, що підлягає вільному розірванню (N.22.2).

В праві Юстиніана розрізняються такі види розлучень:

1. Divortium consensu або bona gratia – розлучення за взаємною згодою подружжя. Таке розлучення вважалося дозволеним без будь-яких покарань. Однак Юстиніан видав правило, що після такого розлучення колишнє подружжя має передати все своє майно дітям або батькам і вступити до монастиря. Але вже наступник Юстиніана Юстин ІІ вимушений був скасувати це правило;
2. Вимушене розлучення з поважної причини. Такими причинами вважалися: а) коли один або обидва з подружжя вступали до монастиря; б) якщо протягом трьох років з моменту укладення шлюбу чоловік ставав нездатним до шлюбного життя (impotentia); в) якщо чоловік наказаний за злочин висилкою; г) якщо дружина за скаргою чоловіка звинувачена в порушенні подружньої вірності [Н.Е.Белогруд. Римское право. Источники, история, институции. – Киев: Типография И.И. Чоколова, 1897. – С. 144]. Всі інші випадки розлучень тягли за собою різного роду майнові невигоди та штрафи.

Крім того, цікавим фактом є майнове покарання особи, яка хоча не є ініціатором розлучення, але своєю поведінкою подає привід для розлучення. До цих приводів римляни відносили, зокрема, порушення подружньої вірності чоловіком або жінкою, підбурювання до порушення подружньої вірності, замах на життя тощо.

У випадку наявності такого приводу ображений оголошував своє рішення про розлучення, а винний мав сплатити штраф або понести інші майнові невигоди.

Підсумовуючи матеріал, викладений в цій статті, хотілося б наголосити, що як видно з аналізу римських джерел, протягом існування Стародавнього Риму інститут розлучення пережив багато змін. На початку це було абсолютно вільне від нормативного регулювання суспільне явище. Шлюби, однак, були міцними, оскільки підтримувалися громадською думкою та оберігалися цензорами. Розлучення були неприпустимі не в правовому, а в моральному плані. Чого варте, наприклад, розлучення Карвіліуса Руги в 520 році від заснування Риму, яке викликало страшне обурення римського суспільства, а тому надовго збереглося в його пам’яті та літописах.

Поступово, особливо після зазначених подій, римляни більш спокійно відносяться до розлучень аж до кінця республіканського періоду, коли ступінь розбещеності суспільства досягає апогею і кількість розлучень суттєво збільшується. Тому імператори були вимушені вводити різноманітні обмеження для розлучення та чітко визначати причини для жінок і чоловіків, за яких вони можуть розлучатися. За незаконне розлучення накладалися штрафи та інші санкції, яскраві приклади яких містять літописи тих часів.

Агафонов Сергій