Обряд вінчання


04.05.2007 р.

Вінчання - це дуже важливий крок у житті і дуже урочиста подія. Це обряд, який відбувається за певними правилами і має багато нюансів. Оскільки Львів - місто багатоконфесійне, цікаво буде дізнатися про особливості вінчання в Церквах різних конфесій.

Для християн утворення шлюбного союзу можливо тільки в Церкві з благословення єпископа чи священика. Церква своїми священнодіями і молитвами прикликає на наречених благословення Боже.

Шлюб починається з церковного благословення і продовжується протягом всього життя подружжя. Поєднання двох в одно є чудом, котре відкриває можливість до великого взаємного духовного збагачення. Християнське подружжя - це постійний зв'язок. Дух Святий наділяє християнське подружжя ласкою, щоб вони могли вірно виконувати свої обов'язки і разом служити Богові, заслуговуючи собі на вічне життя.

Важко осягнути глибину єднання двох людей у шлюбі. Апостол Павло порівнює Таїнство Шлюбу з тайною єднання Христа з Церквою і говорить: "Ця велика таємниця..." (Еф. V, 32). "Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом" (Бут.II,24), - так визначає Господь суть цієї тайни.

На протязі століть формувалися складні обряди, якими супроводжувався шлюб. Ще в патріархальний період шлюб вважався особливим встановленням, але про шлюбні обряди того часу відомостей дуже мало.

У першому столітті нової ери християни, проживаючи на території Римської імперії, вступали у шлюб згідно громадянських законів греко-римської держави. Згідно римського права, для дійсності шлюбу вимагалася лише взаємна згода на нього. За формою ця згода могла бути усною, письмовою (у виді договору) чи вираженою довершеним фактом - наречена переходила у дім нареченого. Шлюбному обряду передували заручини, котрі були громадянським актом і звершувалися згідно місцевих традицій і установлень. Заручини звершувалися урочисто в присутності багатьох свідків, котрі скріпляли шлюбний контракт. Шлюбний контракт являв собою офіційний документ, який визначав майнові і правові взаємовідносини подружжя.

Християни з їх більш глибоким і духовним вченням про шлюб вважали, що вступ у шлюб повинен бути не через похіть, а з думкою про Бога, Його моральний закон і на славу Його. Тому, укладаючи шлюб за громадянськими законами, християни неодмінно просили благословення на нього у свого єпископа. Про намір вступити у шлюб оголошувалось у Церкві до укладення громадянського договору.

Шлюбу передували Заручини - це скріплення перед Богом і Церквою взаємних обіцянок майбутніх наречених. Заручинам передують благословення батьків і духовного отця. В древності схвалення шлюбу батьками визнавалося не менш важливим, ніж згода нареченого і нареченої. А оскільки християни, крім батьків по тілу, мали духовного отця в особі єпископа, ввійшло у звичай перед шлюбом отримати і благословення єпископа.

Під час звершення таїнства вінчання наречені тримають у руках зхапалені свічки. Світло - це знак радості, тому запалені свічки символізують радість зустрічі двох закоханих людей. Одночасно - це символ їх чистоти і непорочності. Також свічки нам нагадують про те, що життя людини - це не відокремлений, замкнутий контур, воно протікає у товаристві інших людей, і все, що трапляється з людиною, світлом чи темрявою, теплом чи холодом відкликається в душах оточуючих її людей.

Здавна ознакою одруження були обручки - спеціальні персні. Требник приписує золотий перстень для нареченого і срібний - для нареченої. Золотий перстень символізує своїм блиском сонце, світлу котрого уподобляється чоловік у шлюбному союзі; срібний - символізує місяць, менше світило, яке світить відбитим сонячним світлом. Перстень - знак вічності і неперервності шлюбного союзу, бо неперервна і вічна благодать Святого Духа.

Після накладання перснів, на знак однодушності, згоди і взаємодопомоги у сімейному житті, наречений і наречена обмінюються перснями при участі весільного друга нареченого чи священика.

Після потрійної переміни перснів срібне залишається у нареченого, а золоте - у нареченої на знак того, що жіночій слабкості передається мужній дух. У сучасній практиці обидва персні - золоті (навіть можуть мати прикраси із дорогоцінного каміння).

Климент, єпископ Олександрійський, у II-ій главі свого "Педагога" говорить: "Чоловік повинен дати дружині золотий перстень не для її зовнішньої краси, але для того, щоб покласти печатку на господарство, яке з тієї миті переходить у її розпорядження і доручається її турботам". Вислів "покласти печатку" пояснюється тим, що у ті часи перстень, а точніше вправлений у нього камінь з вирізаною емблемою, служив печаткою, якою позначалася власність даної особи і, одночасно, печаткою, якою завірялись ділові папери. Християни вирізали на своїх перснях печатки із зображенням риби, якоря, птаха (голуба, фенікса) та інших християнських символів. На заручинах перстень надівався на четвертий (безіменний) палець лівої руки. Цей звичай виник на основі тогочасних знань анатомії людини: вважалось, що один із найтонших нервів цього пальця безпосередньо доторкається до серця.

Також під час вінчання наречені пьють вино з однієї чаші. У минулому це була спільна євхаристична чаша, співучасть у Євхаристії, котра затверджувала сповнення шлюбу у Христі. Наречені поперемінно (спочатку наречений, як голова, потім - наречена) у три прийоми випивають вино. Пиття вина нагадує про чудесне перетворення води у вино, звершене Ісусом Христом у Кані Галилейській. Пиття із спільної чаші символізує повне єднання наречених. Віднині у нареченого і нареченої спільне життя: одна доля, одні думки, одні бажання, одне тіло. У нерозривному союзі вони будуть ділити між собою чашу радощів і скорбот, смутку і потіх.

Після обряду спільної чаші, священик з'єднує праву руку нареченого з правою рукою нареченої, покриває їх епітрахилем і зверху на епітрахиль кладе свою руку. Це означає, що через руку священика чоловік отримує жінку від самої Церкви, яка з'єднує їх у Христі навічно.

Тримаючи свою руку на епітрахилі поверх з'єднаних рук наречених, священик тричі обводить їх довкола аналоя (тетраподу). Як і в чині Хрещенні, це ходіння по кругу символізує вічність. Наречені зобов'язані вічно зберігати свій подружній союз, пам'ятати про спільний хрест, покладений на них сьогодні, носити "тягарі один одного" (Гал. VI, 2) і завжди бути сповненими благодатної радості цього дня.

Після обряду вінчання голову нареченої покривають хусткою. Згідно слів апостола Павла, який говорить: "Жінці голова - чоловік... Тому жінка повинна мати на голові знака влади над нею..." (1 Кор. XI, 3-10), тобто, мати покривало на голові, між християнами здавна зберігався звичай, згідно якого, дівчина до заміжжя проводила більше часу з відкритою головою, а заміжня жінка - з покритою. Про це свідчить Тертуліан ("Про молитву Господню", XV, XVI). Тому у деяких місцевостях виник особливий церковний звичай покладення покривала на голову нареченої після шлюбу. Вважається, що першим в Українській Церкві цей чин включив у свій Требник свт. Петро Могила. Згідно цього чину, новоодружена зупиняється перед дверима храму. До неї виходить священик в епітрахилі і фелоні і вводить її у храм. Тут він читає молитву, закликаючи на новоодружену благословення Боже і благаючи Господа прикрасити її голову красою, приємною Йому. Після молитви священик благословляє голову новоодруженої і покриває її покривалом (хусткою).




Залишити коментар



Ми щиро сподіваємось, що всі Ваші мрії ми втілимо у життя!

https://tpro.com.ua