Концепт роду в українських народних піснях про кохання


Концепт роду в українських народних піснях про кохання


21.01.2011 р.

Родина і її стосунки були і залишаються найціннішими в житті кожного українця. Любов, повага, взаємодопомога, моральне, релігійне та трудове виховання, господарські інтереси - всі ці чинники скріплюють і зміцнюють родину. Вочевидь тому родина так прискіпливо вибирає своїх майбутніх членів - невісток і зятів, які є вихованцями інших сімей.

До них ставлять також вимо­ги: бути порядними, чесними, ввічливими, знати місцевий етикет і звичаї. Відповідно і їхні родини мали б бути добрими (“хлопець/дівчина доброго роду”), дати добре виховання (в тому числі і тру­дове), а також врахований і майновий принцип - багатий посаг. Господарські чи майнові інтереси часом стають першочерговими при оцінці молоді, але народна мораль не завжди схвалює, а здебільшого засуджує такий принцип.

Рід як велика єдність, побудована на засадах християнської моралі та любові, оберігає себе не лише від зовнішніх негативних чинників (дбає про примноження добробуту, є членом громади, дотримується звичаєвого права), а й від внутрішніх (непорозуміння та сварки між членами ро­дини). Тому з метою уникнення таких родинних непорозумінь молодь намагається не лише бути зразковою, а й знаходити собі обранця такого, який був би достойним увійти в її родину. Однак не завжди думки батьків та дітей збігаються, що часто призводить до трагічних ситуацій.

Українські народні пісні про кохання є одним із найкращих джерел для дослідження побуту укра­їнської молоді загалом і її взаємостосунків з ро­диною зокрема. Цей жанр акумулював у собі ті деталі та обставини, при яких складається май­бутнє подружжя. Метою пропонованої статті є простеження на матеріалі пісень про кохання стосунків молоді із родом, їхніх згод та конфліктів, які виникають при виборі наречених, оскільки рід виступає не лише дорадчим компонентом, а й за­порукою щасливого майбутнього.

Важливе значення при виборі пари відіграє думка батьків, особливо матері. До неї часто звертаються сини за порадою, якої нареченої шукати:

- Ой ти ж моя, стара мати, порадниця в хаті,
Порадь мені, мати, котру дівку брати?
Ой чи тую, мати, брати, що біленько ходить?
- Гледи, сину, людей питай, чи ділечко робить.

Парубок звертає увагу, крім охайності і чис­тоти, на достаток і доглянутість дівчини. Ма­ти радить йому вибрати для себе працьовиту, старанну дівчину, яка вже подбала про посаг, про яку в селі гарної думки. Громадська дум­ка (“людей питай”) займає таке ж вагоме місце поряд із власною, парубочою. “Громадською дум­кою високо оцінена насамперед жінка-трудівниця, жінка-мати. До усвідомлення цього привчали дітей з раннього віку. У батьківському домі мати вчила дочку підтримувати домашній порядок, до­глядати молодших членів сім’ї, бабуся передава­ла свій досвід. Народна мораль споконвіків за­суджує лінивих багачок і вихваляє бідних, але добрих господинь”. Уважність у цій справі не зайва, адже господарські навики дівчини не замінять навіть набутого її батьками добра.

Цікаву думку з цього приводу висловив сучасний дослідник С. Мишанич: “У наш час, коли одруження з кохання стало моральною нормою життя, батьки мають лише дорадчий голос у виборі дружини, їх найбільше турбує, щоб дочка чи син мали чес­ного, роботящого чоловіка (жінку), щоб він був з “доброго роду”. Поняття “доброго роду” майже повністю втратило колишнє своє значення, ко­ли воно ототожнювалось із матеріальним становищем сім’ї. Зараз - це трудова роботяща родина, що живе із своєї праці і дотримується норм гро­мадського співжиття. Батька й матір турбує не стільки матеріальне становище майбутнього чоловіка їхньої доньки, не суспільне становище його батьків, а його моральні якості - доброта, роботящість, порядність”. Зазначу, що матеріальне становище як саме по собі для українців не ви­значало поняття “доброго роду”. Авторитет ро­ду полягав у його честі, у здатності утримати й примножити статок чесною працею, а також у поведінці членів роду. Тому й зараз для корінних українців має вагоме значення, з якого роду будуть майбутні зять чи невістка, бо моральні якості якраз і закладаються в сім’ї, в родинному вихованні, наслідком чого і є матеріальний статок і соціальне становище.

Для закоханих важливо й те, щоб вони обидвоє сподобались не лише одне одному, а й своїм родам:

Ой десь же ти, козаченьку, у барвінку слався,
Скільки в селі челядоньки, а ти сподобався.
- Ой слався ж я, дівчинонько, по твоїм городу,
Не лиш тобі сподобався, - всьому твому роду.

Схвальна оцінка родини є одним із найвагоміших чинників вдалого одруження. Це одна з важливих умов для щасливого шлюбу, адже батьківське благословення завжди мало велике значення.

У народних піснях часто йдеться про заборону батьків зустрічатись із коханою людиною і, відповідно, одружуватись. Причин таких заборон є декілька. Наприклад, батьки дівчини не дозволяють їй спілкуватись із своїм парубком. Це поширений мотив, який може мати кілька пояснень. Цікаві зауваження із сіл Лікоть (тепер присілок Рибника Дрогобицького р-ну) і Динева Самбірського р-ну на Львівщині подав І.Франко про родинну общину як про старовинну форму побуту. “Основною силою і надією родини є сини, а дівчата - це єврейський борг, як говорять у Лікті, бо дівчина звичайно виходить заміж до чужої родини, а крім того, треба їй справити весілля, тобто заплатити єврею за горілку і дати посаг, що складається з одягу, худоби, і трохи грошей. Землі за дівчиною ніколи не дають. Для дочки, так само і для сина, батько сам вибирає пару, а завідця виносить вибір на рішення родинної ради. Про цей вибір повідомляють зацікавлену особу, яка звичайно погоджується, але коли противить­ся, то її не “силують”, а вибирають іншу”. Родинна община як суспільний устрій села вже є надто рідкісною, тому явища примусового одру­ження також рідкісні.

Першою причиною є намагання зберегти моногамність як у шлюбі, так і в дошлюбному житті, тобто зустрічатися тільки з тим, хто стане чоловіком. Це помітив ще і А. Боровиковський: “Якщо мати боїться слави, поговору, то вона власне не забороняє кохати, а тільки хоче, щоб залицяння йшло правильним, чинним шляхом: кому потрібна її дочка, “хай ввійде в хату”, а не викликає її до себе”:

- Не вийду, Іваню, мене мати лає,
Мене мати лає, гулять не пускає.
Нехай той заговорить, хто щоночі ходить,
Нехай той розмовляє, хто сватати має.

Другою причиною є соціальна і майнова нерівність, або ж спроба видати дочку за багатого же­ниха. Як би дівчина не кохала, “але не так думає її мати. Натерпівшись в своєму житті горя через бідність, вона не так ідеально міркує про багатст­во. Бажаючи добра своїй дочці, вона хоче видати її за багатого; і якщо козак, якого дочка кохає, бідний, мати перешкоджає цьому коханню”:

Ах мати не знати, чи рада тому,
Може, тя зашлюбить кому іншому?
Захочеть багатства і много грошей,
А мене позбавить любої розкоши?

Молоді лише міркують про материну волю, заздалегідь не піддають сумніву її вибір. Така по­вага навіть до чужої, іншої матері заслуговує на увагу.

Родина дівчини теж забороняє побачення з тих міркувань, що хлопець бідний, тобто він не зможе забезпечити належного достатку своїй обраниці та нащадкам:

- Я ж то добре сама знаю, не моя то воля;
Родинонька мною радить, нещаслива доля.
Я ж тя люблю з цілій душі, о тім не таюся;
Но сказати то не можу, родини боюся.
Стану собі у куточку, стану собі у куті:
- Промов, промов, мила, слово, легше стане сироті!
- Не промов’ю, бо ся бою, бо у мене лихий рід,
Покмітили в городечку, покмітили свіжий слід.

Дівчина підкоряється роду, родині, чим губить своє кохання. Означення “лихий рід” вжито для підсилення статусу хлопця-сироти.

Коли батьки дівчини помічають, що її милий п’яниця, то і чужі люди не вмовлять їх погоди­тись на шлюб. Краще один рік ще дівувати, аніж усе життя горювати з п’яницею:

Через гору високую скаче кінь у путі,
Знати, знати по козаку, що за їм не бути...
...- Оддай, оддай, пані-матко, свою одиницю,
- Як я маю одиницю за п’яницю дати,
Скажу своїй одиниці ще рік погуляти.

Намагання вберегти своїх кровних нащадків від явної бідності, горя, пов’язаних із таким ха­рактером юнака, є абсолютно виправданим, логічним. Пісня не лише фіксує факт, а є попереджен­ням і настановою для інших.

Коли обранець не сподобався родині, то дівчата намагаються полагодити стосунки своєї родини із майбутнім зятем. Часом від імені всього роду виступають матері, які є непохитними:

- Бери, мати, тую воду, що я наносила,
Люби, мати, того зятя, що я полюбила.
- Буду брати, буду брати, буду розливати,
Нелюбого зятя маю, буду чарувати.

Тут же пісня дає пояснення, чому мати вважає нелюбим майбутнього зятя: “Часом душа невин­ная - люди набрешуться”. У цій ситуації мотив чарування виступає як останній захід, щоб вбе­регти дочку від шлюбу.

Коли причиною розлуки стає рід дівчини, хло­пець відступає, при чому повідомляючи про це дівчину заздалегідь:

Скажу тобі, моя мила, скажу, що думаю:
Що я тебе, моя мила, покидати маю.

Хлопець чесний зізнається, чому так вчинив:

Ой я тебе і сам люблю, і рід не боронить,
Тілько рід твій все говорить,
Що я п’ю, гуляю.

І щоби викликати негативні емоції, остаточно розірвати ці стосунки, парубок говорить про від’їзд на Україну, про іншу милу, яку знайде, врешті про власну смерть, але його щирих почуттів не сховати за оманливими погрозами:

Вспоминай, моя мила, добрими словами,
А я буду вспоминати гірькими сльозами.

Це оптимальний вихід із такої ситуації, який збереже честь дівчини. Типова ситуація для молоді, емоційно напружена. Але такі вчинки виправдані щодо родини.

Коли батькам хлопця не подобається майбутня невістка, то вони спочатку вдаються до розрад:

Ой дівчино, дівчинонько, тось мі до сподоби,
Не каже тя мати взяти, не маєш худоби.
- Теши, сину, ясенину, добре клиння буде,
Возьми собі чорнявою, господиня буде.
- Не с каждої ясенини добре клиння буде,
Не с каждої чорнявої господиня буде.

Очевидно, мати має для сина іншу кандидату­ру в дружини, хоча той не погоджується. Материні слова сприймаються як рекомендації, поради, а не наказ. Ці поради мають на меті підказати, що не тільки зовнішність є вагомою у подружньому житті, а й інші риси характеру. Потім увага звер­нена на особисті якості дівчини, її працьовитість:

- Ни йди, братику, ай ни йди, ріднийкий,
Ай до тої дівчины,
Ни вміє она шити та й вышивати,
Лиш хорошо співати.
- Ой най же она буде такая,
Як ти, сестро, сказала.
Коли й она ми, як до рани лік,
До сердечка пристала.

Ці вагомі недоліки у вихованні дівчини можуть стати причиною сімейних негараздів, та все ж на­родна пісня, як і народна мораль, завжди на боці закоханих, бо кохання у подружніх взаєминах бу­ло головним.

Іноді батьки, щоб розлучити пару, вдаються до підкупу:

- На тобі, Пазино, коня вороного,
А не люби, Пазино, мого сина молодого.
...На, Пазино, коралі, - сто злотих давали...

Народна пісня описує ситуації невдалого підкупу, відмови дівчини, що підкреслює її чесність, порядність і вірність. Можна порівняти із тим, коли парубки намагаються відкупитися від дівчини з дитиною, але поведінка дівчат є незмінною:

Ой дам я ти, мила, сто рублів на пиво,
Сто рублів на пиво, а двіста на мило.
Милом намиляйся, пивом напивайся,
Вби мамка ни знала, щось з козаком спала

- Дам я тобі, дівко мила, половину й овиць,
Лиш коби ти не казала, що я його й отиць.
- Дав би-м тобі, дівко біла, половину хліба,
Лиш прибагни, дівко біла, на старого діда.

Коли дівчина розуміє, що соціальна нерівність завадить одруженню, то намагається припинити стосунки, а хлопець, навпаки, - продовжити їх:

- Козаче, козаче,
Не ходи до мене,
Бо ти багач, а я бідна,
Не візьмеш ти мене.
- Я сам добре знаю,
Що не оженюся,
Тільки з твоїм щирим серцем,
Хоч накохаюся.

Але така слава дівчатам не потрібна, тому вза­ємини припиняються.

Якщо парубок не зважає на заборону роду, то вирушає з нареченою в мандрівку, проте ані од­ружитися, ані жити разом молодята не можуть - це відтворює своєрідний символ мандрівки:

Мандровали поле, мандровали друге,
На третєє поле дівці в ноги коле.
Як примандровали до зеленого гаю:
- Отут, дівчино, я дороги не знаю.
Як примандровали до зеленого бору:
- Оттепер, дівчино, завертайсь додому.

Мандрівка як символ майбутнього життя, як його передумова є, очевидно, умовною, уявною, а не реальною. Неподолана дорога, незавершена мандрівка виявляє неспроможність молодих про­живати у шлюбі.

Та хлопці рідко вдаються до настільки ради­кальних дій, бо краще перепросити, вмовити рід і так здобути згоду на одруження:

Неньку я вговорю,
Сестри перепрошу.
Приведу кохану,
Як червону рожу.

Мирне налагодження конфлікту завжди матиме успіх і стане запорукою міцності роду.

На відміну від хлопців, дівчата не завжди ма­ють можливість опротестувати рішення батьків. “Подібні конфлікти між батьками і дітьми народ­на пісенність майже завжди розв’язує на користь молодих, підтримуючи їх бажання одружитись за велінням серця. У традиційній пісні протест дітей поки що несміливий, пасивний, тут здебільшого чути нарікання на примус і нещасливу долю. Це й природно, адже більшість цих пісень створені в період, коли діти повністю залежали від батьків економічно, і воля старших, іноді й несправедли­ва, була обов’язковою”. Тому почуття дівчини до уваги не беруться переважно через соціальне становище. Це усвідомлюють і діти, і батьки, хоча їхній вибір не завжди на користь закоханих.

Доня довго ще не спала,
Доня плакала в вікні.
Мати зятя вибирала,
Доня думала, що ні.
Краще ж було, моя доню,
Краще ж було лягати.
Як виходить за ворота
До бідного сироти.

Хлопці ж навпаки, можуть не коритися материній волі:

- Ти до мене ходиш,
Ти мене кохаєш.
Твоя мати старенькая
Іншої шукає.
- Нехай си шукає,
Я не буду брати.
Лишу свою стару матір,
Сам піду від хати.

Народна пісня радить батькам бути більш ло­яльними до вибору своїх дітей, не примушувати їх до шлюбу з нелюбом. “Десятки довершених за художньою формою пісень, що побутують актив­но в нинішньому репертуарі, змальовують конф-лікти між батьками й дітьми. Передаючи почуття розлученої пари, висловлюючи докори на адресу батька й матері, ці пісні осуджують насилля з боку батьків”:

Ой ви, тати, ой ви, мами,
Не сватайте дітей сами.
Нехай вони сватаються,
Коли вірно кохаються.

Вперті дівчата воліють краще вмерти, аніж жи­ти з нелюбом:

- Лучче ж буду в синім морі потопати,
Ніж із нелюбом да свій вік коротати.
Лучче ж буду в синім морі пісок їсти,
Ніж з нелюбом да вечеряти сісти.

Часто ці мотиви переходять у жанр балад, де доля дівчини є трагічною: смерть стає не уявною чи символічною, як в цій ситуації, а реальною.

Матері з корисливих мотивів прагнуть одружи­ти дочок із багатими, хоч старими женихами:

Хоче мене моя мати
За старого ’тдати:
Іди, доню, за старого,
- Не вік дівувати,
Він багатий, одинокий,
Будеш пановати.

Навіть у найгіршому випадку - покорі батьківській волі - дівчина демонструє з одного боку повагу до батьків (бо погоджується на шлюб з нелюбом) і моральний внутрішній бунт проти цього - очевидність смерті:

Як будете силовати, вчиню вашу волю,
Зав’язавши головоньку, піду, як в неволю.
Піду в ліса, піду в гори і на острі скали,
А щоб моє грішне тіло звірі розшарпали.

Хоча у пісні образ смерті, заповіт про могилу є досить чіткими, але все ж йдеться радше про смерть внутрішню, духовну.

Розлучені батьками хлопець і дівчина клянуть­ся у вічному коханні до смерті:

Нас не розлучить
Матуся твоя,
Хіба нас розлучить
Сирая земля.
Нас не розлучить
Ні піп, ні громада,
Хіба нас розлучить
Сосновая хата.
Сосновая хата,
Висока могила,
Висока могила,
Червона калина.

Баладні мотиви досить поширені у піснях про кохання. Образи могили, соснової хати чітко навіюють думку про смерть, поховання. Думаю, що такі трагічні символи застосовані для підкреслення глибини почуттів закоханих, для більшого емоційного напруження в ситуації.

Іноді молоді люди прагнуть увічнити своє не­щасливе кохання, символізувати його. Розлучені закохані не лише запевняють у коханні до смерті, але й у потойбічному світі теж прагнуть єдності:

Як ти умреш а звечора, то я умру рано,
Скажимося поховати обидвоє в одну яму;
Скажимося поховати вкупу головами,
Щоби була розмовонька на тім світі меже нами;
Скажемося поховати близько доріженьки,
Щоб всі люде дивилися й наші воріженьки;
Скажемося поховати, ще й хрест закопати,
Щоби люде дивилися, як ми вірне любилися.

Поховальний мотив містить і короткий заповіт наречених, де їх поховати, і застереження для інших. Теперішня духовна близькість молодих лю­дей прагне перейти у фізичну, хоч би в могилі; а люба розмова не припиниться між ними довіку.

Тому для законності своїх стосунків молодь всупереч забороні батьків та іншим перешкодам в надії на Бога прагнуть одружитися, бо Боже благословення цінується вище від батьківського і громадського:

Ой ходімо, милий, до Божого дому,
Помолимося Богу, святому престолу.
Ой поможи, Боже, нам на рушнику стати, -
Тоді не розлучать ні батько, ні мати.
Як ізв’яже піп руки,
Не буде, серденько, розлуки;
Як ізв’яжуть руки нам,
То загинуть нашим ворогам.

Оскільки і батьки мали б скоритися волі Го­спода, то, очевидно, і вони невдовзі визнають шлюб/стосунки своїх нащадків. Глибока і щи­ра віра в Бога допомагає закоханим у здійсненні своїх намірів - одруженні.

Отже, зрозуміло, що батьки, які є першими і найвагомішими представниками роду, пильно на­магаються оберегти своїх дітей від непорядності, непорозумінь та бідності в майбутньому. І пер­шим кроком для уникнення цього є вдало вибрані зять чи невістка. Навіть при таких численних непорозуміннях між поколіннями, батьки завжди стараються допомогти дітям. Родинні інтереси та особисті почуття - це ті два гострих кути, які не часто вдається поєднати. Народні пісні про ко­хання є своєрідною мозаїкою подібних життєвих ситуацій і мають на меті не лише засвідчити такі факти, а й застерегти від необережності, поради­ти, підказати, як чинити, щоб не згубити почут­тя та зберегти і честь родини, і цілісність всього роду.

Ірина Бокало

Джерело: Народознавчі зошити. - 2009. – № 1-2. – С. 191-196.




Залишити коментар



Ми щиро сподіваємось, що всі Ваші мрії ми втілимо у життя!