Весільна обрядовість українців


11.04.2008 р.

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, які часто вже втратили свій первісний смисл, але народ їх дотримується за традицією, «бо так треба». Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні аж до XX ст.

На думку багатьох учених (Микола Сумцов, Яків Головацький, Неоніла Здоровега) слово весілля походить від назви сонячного свята «ввселія», яке відзначалося в кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали й шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного та літнього сонцестояння, менше - осіннього та зимового. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, врожай зібраний. Крім того, весняне сонцестояння майже завжди збігається з християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а строго забороняється. Таким чином, весілля весняного сонцестояння, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

Про те, що весілля присвячувалися сонячним богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. «Повість врем'яних літ» донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю: «І тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарицается беззаконная трапеза, мÑŠнимая Роду и Рожаницам». Таким же залишком давнього богослужіння є звичай садження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання вша з келиха на стелю (жертва), і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам - покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, обрізання волосся молодої, а давні весільні пісні - своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до гімнів-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви, побажання молодим щастя.

Однією з найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є пісня, звернена до Дажбога, який зустрічає князя (молодого) «поміж трьома дорогами рано-рано». В пісні Даж-бог поступається дорогою молодому, який «князем раз на віку, в неділеньку рано-рано». Звичай пропускати вперед «весільний поїзд» зберігся й досі у багатьох країнах світу.

В XIX ст. досить поширеною була теорія запозичень повір'їв, переказів, звичаїв: деякі дослідники вважали, що на українське весілля певний вплив справив грецький і римський весільний ритуал. Микола Сумцов у своїй праці «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малороссийскую свадьбу» (К., 1886) писав, що, незважаючи на всю оригінальність весільних звичаїв, у чеському весіллі наявні німецькі елементи, в болгарському і сербському - турецькі, в російському - татарські, в українському - грецькі й римські. Проте пояснити ці впливи можна по-різному: «Під час великого переселення народів слов'яни поширилися у віддалених кутках еллінського світу на європейському материку, в Македонії, Епірі, Елладі... Візантійські письменники VIII, IX і X ст. скаржаться на слов'янізацію Греції. Так в одній географічній хрестоматії1 цього часу сказано, що «весь Епір і майже вся Еллада, Пелопонес і Македонія населені нині скіфськими слов'янами». Микола Сумцов висловлює думку, що з чужого могло братися лише те, що нагадувало своє, рідне. Спільність же українського весілля з весіллям класичних народів полягає насамперед у вживанні свічки або факела, води, вивернутого кожуха, в обрядовому вживанні короваю, хлібного зерна, обрядової присутності на весіллі дітей. Помітна схожість ритуалів та атрибутів весілля може бути пояснена спільністю «походження класичних і слов'янських народів із одного спільного арійського кореня, і, як наслідок племенної спорідненості».

В Україні довгий час переважали традиції народної весільної обрядовості, церковне вінчання стало обов'язковим.
Так, у «Заповіді» митрополита Георгія в XI ст. записано: «без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну».

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: «поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем». Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і багатоженство князів та бояр, котрі мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так у грамоті польського короля Сигізмунда зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, котрі «жены поймучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят» (1509).

Орест Левицький у своїй праці «Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI - XVII ст.» показав зв'язок родинного життя і юридичних норм української шляхти того часу. Він прийшов до висновку, що церковний шлюб не був для українців «таїнством», а лише юридичним актом, який міг укладатися заздалегідь. Молоді могли після вінчання мешкати окремо по два і більше років, поки не справляли весілля. Тільки швидке засвоєння українською шляхтою польських норм моралі, звичаїв, родинних відносин прискорило впровадження церковного вінчання у побут українців. Хоча ще довго народ дотримувався своїх прадавніх звичаїв. Тому в 1774 р. священний синод видав «височайший указ», котрий вводив церковне вінчання як обов'язковий акт і приписував накладання анафеми на тих, хто порушуватиме церковний звичай. Навіть тих, хто після вінчання житиме окремо, приписано карати як за порушення подружньої вірності.

Лише в ХіХ ст. церква поступилася народному звичаєвому праву тим, шо дозволила вінчатися в день весілля, таким чином були об'єднані народний і церковний шлюб.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, саме весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини або змовини.

Сватання. Старости (посли від нареченого) приходять в хату до дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Розмова ведеться в традиційно жартівливому тоні; старости називають себе мисливцями, які гоняться за куницею, або купцями, що просять віддати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч, якщо вона згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости. Якщо дівчина відмовляє парубкові, вона виносить гарбуза. Якщо ж дівчина і її батьки погоджувалися на шлюб, то дівчина подавала рушники, старости обмінювалися хлібом, випивали могорич. Від того, як старости будуть оповідати про молодого, як домовлятися з батьками молодої, залежало дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, котрі добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше хрещені батьки або родичі.

Траплялося, що хлопцеві відмовляли всі дівчата в селі, тоді старости йшли до сусіднього села і шукали наречену там. В Україні, як і в Румунії, Польщі, Болгарії, існував звичай прикрашати ті хати, в яких були дівчата на виданні: вікна, стіни розмальовувалися візерунками або просто червоною глиною. Це було добрим орієнтиром для старостів, які приходили з іншого села. Цей звичай носить сліди глибокої давнини, час якої навіть важко собі уявити.

Оглядини, Через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарство і довідатися, в які руки віддають свою дочку. Коли ж батьки були обізнані з майновим станом родини молодого, то оглядини зводилися переважно до застілля та обговорення деталей весілля. Подекуди в Україні оглядини робила рідня нареченого в дім дівчини, яку хлопець збирався сватати. На оглядинах призначали і час заручин.

Заручини. Цей обряд, як правило, відбувався в домі молодої. У колі родичів, близьких, сусідів молоді привселюдно оголошують про свій намір створити сім'ю і отримують благословення батьків та громади. Заручини вважалися великим урочистим святом, на яке запрошувалися як і на весілля, молодий з боярином, молода з дружкою. Назва заручини походить від обряду пов'язування рук рушниками на знак згоди. На Закарпатті староста зв'язував рушником усіх родичів разом з молодими, які тримали в купі праві руки й казав: «Той ся гуз в'яже ні на рік, ні на два, но на цілий вік» (Неоніла Здоровега). На заручинах молоді обмінюються перснями, і з цього часу молодий має право ночувати в домі молодої. Мати сама вперше стелила постіль молодим. На думку деяких вчених цей звичай є залишком так званого «пробного шлюбу». Микола Сумцов висловлює припущення, що в Україні (як і в Індії) міг існувати пробний шлюб у вигляді вечорниць-досвіток, де хлопці ночували разом з дівчатами, що жорстоко засуджувалося священиками: «под час таких нечестивих сборов разнне делается ексцесса, яко то блудное грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие...» (1719).

Залишки пробного шлюбу подекуди побутували в Україні довгий час. Наприклад, у Мізинському районі незайманість дівчини не цінувалася. Пробний шлюб був своєрідною перевіркою придатності жінки до подружнього життя та дітонародження. Часто молоді переїздили в дім нареченого, коли наречена вже була вагітна. Подібні шлюбні звичаї були відомі на Кавказі.
Про відмінності в шлюбних звичаях різних племен писав ще літописець. Слід зазначити, що в більшості регіонів України незайманість молодої грала суттєву роль у весільному обряді.

Проте, можна припускати, що пробний шлюб має більш архаїчний характер, який на думку етнографа М. Косвена є особливою формою перехідного періоду від матріархату до патріархату.

Після заручин дівчина прикрашала голову віночком з квітів і стрічок і так ходила до самого весілля. Про це й прислів'я: «Гарна дівка, як засватана» (Неоніла Здоровега).

З часу заручин ніби встановлюється юридична законність подальшої підготовки до весілля. За звичаєвим правом той, хто після заручин відмовлявся від шлюбу, мусив сплатити другій стороні матеріальні витрати і штраф за «образу».
Коровай. Випікання весільного короваю супроводжувалося спеціальними ритуалами і було важливою частиною весільного обряду. З випіканням короваю пов'язано безліч повір'їв і правил. Він був обов'язковим при першому шлюбі, вдовам і вдівцям короваю не випікали. Коровайницями були жінки, які були щасливими в шлюбі, дівчата і вдови не допускалися. Хоча при випіканні весільного печива могли бути присутні й дівчата. Весь процес від замішування тіста до випікання короваю супроводжувався спеціальними піснями. На думку Миколи Сумцова коровай має ритуальне значення як жертовна страва, яка замінила ритуальну тварину (напр., корову - «коровай багатий, коровай рогатий»). Обряд випікання короваю кількома жінками виглядає дуже архаїчним, відомим ще з трипільської доби (знахідки модельок печей, статуеток жінок-коровайниць, кожна з яких виконувала певну роль в обряді випікання священного хліба). Крім короваю, випікали шишки, що були символом родючості, якими обдаровували всіх гостей.

Як весільні ритуальні атрибути випікалися й калачі та різної форми печиво (у вигляді корівок, коників, півників тощо). Печивом наділяли дітей.

Гільце - гілка плодового або соснового дерева, прикрашена квітами, стрічками, калиною. В деяких районах, переважно на півдні, гільце обвивають тістом і запікають у печі. Протягом всього весілля гільце, що символізує дівочу красу, стоїть на столі. По закінченні весілля дружки розламують по шматочку гільця, яке ще називають «дівуванням».
Посад (або посаг) складався з кількох частин. Перший посад молодого і молодої відбувався переважно нарізно вдома у кожного з них. Цей обряд символізував шанування культу домашнього вогнища, культу предків. Молодих виводили на посад, подавши до рук хустку, садовили на кожух на покуті. Перед посадом кожного з молодих благословляли батьки. В деяких місцевостях молодій, яку вели на посад, встеляли дорогу сувоями полотна. Другий посад був спільним для обох молодих на весіллі. Третій посад - це посад молодої після шлюбу, так звані «очішгаи», що символізували перехід молодої з дівочого стану до стану молодиць. На посад, як правило, заводили мати, брат, староста, боярин або т. зв. маршалок.
Розплетини. Цей обряд відбувався перед весіллям або в день весілля. Молоду садовили на діжу, вкриту кожухом. Розплітали брати або всі члени материного роду по черзі. Потім на голову молодій клали вінок. Цей звичай символізує дівочу чистоту: розплітають косу рідні, а не чужі руки.

Весілля починається у хаті кожного з молодих. Далі молодий збирає своїх бояр, дружків, неодружених хлопців, свах (заміжніх жінок), світилок тощо. Кількість весільних чинів залежала від заможності родини та від кількості гостей. В цей час у домі молодої відбувалося обдаровування молодої. Поїзд молодого, збираючись до нареченої, обходить тричі навколо столу або навколо діжі. Мати благословляє нареченого і обсипає його вівсом або іншим збіжжям, «щоб багатим був». Кожен учасник весільного поїзда мав свої обов'язки. На дорозі часом хлопці влаштовували так звану «перейму»: ставили стіл з хлібом-сіллю і, зупинивши весільний поїзд, вимагали в молодого викуп. Він повинен був пригостити парубоцьку громаду. Цей звичай має всі ознаки дуже давнього: це своєрідний торг за дівчину, право на яку мали всі молоді члени громади. Вхід весільного поїзда молодого на подвір'я нареченої обставлявся іграми, які зрештою закінчувалася мирними переговорами. Коли ж після обміну весільними калачами нареченим і нареченою, гості заходили до хати, відбувалися обміни подарунками між сватами, торг молодого з братом молодої за наречену, танець молодих, танець єдності обох родин, який у гуцулів називається «колесом». По закінченні весільного обіду відбувається обряд покриття голови молодої, що символізує перехід її до жіночої громади. Перед від'їздом молодої в хату нареченого також відбувався ритуальний триразовий обхід діжі, застеленої рушником із хлібом-сіллю. Мати виводила коней з двору, благословляла дочку, давала їй хліб, курку тощо. З молодою їхала сестра, яка потайки везла для неї сорочку, очіпок, ложки, тарілки, ритуальну чорну курку. Перед двором молодого весільний поїзд переводили через ритуальний вогонь, на півдні - переливали водою. Ці звичаї - данина найдавнішій магії, що символізує очищення вогнем і водою.
У хаті молодих зустрічає мати у вивернутому кожусі або батьки разом благословляють наречених. Після цілого ряду церемоній молодих готують до шлюбної ночі, яка подекуди має назву комори. Молоду вдягають в нову сорочку, свахи стелять постіль, дружби або старший боярин сторожують біля комори або стодоли, де сплять молоді. Вранці відбувається огляд свашками сорочки чи постелі молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж, присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини посилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку тощо. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом'яні хомути, на тому весілля й закінчувалося. (Неоніла Здоровега). В деяких районах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді брат дівчини мусив лізти на дерево, щоб зняти, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися (Київщина).

Коли ж весілля закінчувалося щасливо, на ранок запрошували батьків дівчини до родини молодого. Тут знову починався бенкет, обдаровування молодих, яке супроводжувалося піснями. В понеділок також відбувався ритуал очищення водою, який пізніше змінився принесенням молодою води з криниці і вмивання молодих та всіх гостей. Церква протестувала проти ведення молодих до річки. В цей день відбувалося багато веселощів з перевдяганнями, співали сороміцькі пісні. Переважала червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Все мало символізувати щасливе народження сім'ї. В цей же день розподіляли коровай. У вівторок відбувалися гуляння під назвою «циганщина», коли перевдягалися, крали курей. Святкували виключно дорослі, діти й молодь не брали участі в цих розвагах.
Українське традиційне весілля має чотири регіональні типи: центральний (із слобожанським і подільським підтипом), поліський, карпатський та південний (за В. Бо-рисенко). Кожен з них має свої регіональні особливості, проте об'єднує їх спільна традиція давнього походження, яка в Україні має кількатисячолітній вік.




Всього коментарів: 5



  1. 2011-09-13 Наталия пише:

    Спасибо за полезную информацию)))

  2. 2011-09-13 Дмитро пише:

    Чому ви не написали проциганщину як один із основних етапів весілля

  3. 2012-09-18 настя пише:

    дуже дякую, це саме те, що мені потрібно…

  4. 2013-05-13 Ксенія пише:

    Дякую!

  5. 2013-09-26 Дар‘я пише:

    Врятували життя! Дякую!

Залишити коментар



Ми щиро сподіваємось, що всі Ваші мрії ми втілимо у життя!